6 серпня 2021 року за великим проханням постійних відвідувачів в рамках проєкту «Різнобарвна Україна» та роботи хобі-клубу «Створюючи красу» відбулась лекція з оглядом загальних характеристик однієї з найвідоміших технік українського народного декоративного мистецтва та було проведено майстер-клас з виготовлення листівки з класичною симетричною витинанкою за мотивами «дерева життя».

Витинанки на території України особливо популярними були в оздобленні сільських хат у середині ХІХ століття. Раніше витинанки використовували для прикрашання вікон, стін, грубок, полиць і печей. Традиційно у витинанки закладали сюжет, який розповідав, що відбувається в селі: які були свята, весілля, хто народився. Орнамент традиційних витинанок здебільшого геометричний і рослинний, трапляються також антропо- та зооморфні фігурки, зображення предметів побуту, архітектури тощо.

Вважається, що перші у світі витинанки з’явилися у VІІ–ХІІ столітті в Китаї. Але зараз приклади витинанки можна побачити і в інших країнах – Німеччині, Польщі, Білорусі, є майже знищена у ХХст. техніка рейзелє – іудейська витинанка та багато інших видів.

За технологічними особливостями витинанки поділяються на: ажурні — виготовляються з одного аркуша паперу, зображення міститься у прорізах; силуетні — зображення є силуетом; одинарні — виготовляються з одного аркуша паперу; складні — аплікаційні з кількох аркушів паперу.

Робити витинанки можна за допомогою ножиць, спеціального ножа, леза. Зображення майстри або наносять відразу на матеріал, з якого виготовляють витинанку або ж вирізають його, складаючи папір чи інший матеріал  у декілька разів.

В Україні спершу витинали на шкірі й тканині. Відомий всім кептар і донині, крім рясної вишивки, щедро обшивається різними вирізаними зі шкіри деталями. На Полтавщині до середини ХХ століття верхній жіночий одяг-юпка декорувався аплікаціями з оксамиту або іншої тканини. Також прототипом українських витинанок дослідники вважають невеликі шматочки білого паперу з ажурно витятими краями — кустоді. Вони служили підкладкою та оздобою для канцелярських печаток у середині ХVІ ст. Ажурно витинали лише краї, центр залишався для відтиску печатки.

Тривалий час цей вид мистецтва вважався вимираючим. Зараз цей вид декоративно-прикладного мистецтва набуває нового витку популярності. А майстри, як то Дар’я Альошкіна, гідно представляють витинанку і далеко поза нашою країною. Цікаво, що у 2012 році був створений сайт “Українська витинанка”, де міститься чимало корисної та цікавої інформації про цей вид мистецтва.

Одним з найбільш популярних мотивів є Дерево життя (Світове дерево, Вічне Дерево Життя). Це поширений мотив міфологій та релігій, символічна модель космосу. Дерево життя слугує уособленням єдності світобудови, де його корінню відповідає потойбіччя, підніжжю стовбура — світ людей, а кроні — світ богів. Цей символ у вигляді дивовижного дерева чи пишної квіткової рослини в декорованому вазоні можна побачити в орнаментиці українських рушників, писанок, тканих килимів та настінного розпису. Витинанка не стала виключенням. Опанування цього символу відбулось в рамках майстер-класу після лекційної частини.

5 серпня 2021 року в рамках проєкту «Різнобарвна Україна» відбулась лекція-огляд до святкування 30-річчя Дня Незалежності України. В рамках заходу було проаналізовано за якими напрямками та візуальними течіями опрацьовують тему національної ідентичності сучасні художники.

Художники завжди одними з перших відповідали на події, які відбувались в Україні та світі. Осмислення усіх перепитій власної історії  через власні твори було цілком очевидним для багатьох майстрів нашого образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Але кожен знаходив більш зручну для себе форму. Є ті, хто вивчає історію через дослідження особистостей, що мали вагомий внесок в розвиток нашої країни. Для інших авторів більш цікаво створити узагальнений портрет свого співвітчизника. А є і ті, хто порівнює Україну з образом матері, жінки, супергероя. Не можна не відмітити, що є митці, що виражають свою любов до Батьківщини через зображення побуту або природи. Улюблені місця, спогади про дитинство та юнацькі роки, відзначення краси певних регіонів – саме це стає сюжетною основою їх робіт.

Більш детальніше було розглянуто творчій доробок таких авторів як: Марта Питчук, Роман Мінін, Марія Сошенко, Олександр Бритцев, Неллі Кірман, Ігор Некраха, Ілля Паньок та інші. Окрім того для гостей заходу було показано роботи метрів українського живопису – Івана Марчука, Віри Баринової-Кулеби, Олега Щупляка, Володимира Слепченко.

.

3 серпня 2021 року в рамках проєкту «Різнобарвна Україна» та роботи хобі-клубу «Створюючи красу» відбулась лекція-огляд про різноманітні технології виготовлення прикрас з природних матеріалів. Гості заходу мали змогу ознайомитись з технологією виготовлення квіткових браслетів та кулонів з епоксідної смоли, керапласту, об’ємної та плоскінної флористики та багатьох інших. Також окремо розглянуто було поетапну роботу з виготовлення кулону з фетрової основи та різноманітних круп та рослин.

Літо – час, коли найбільш зручніше підготувати сировину для виготовлення прикрас з природних матеріалів. Це можуть бути рослини, квіти, гілочки та листя дерев, зерна та зав’язи ягід тощо. Цікавою технікою є талаш або виготовлення речей та композицій з листя, що вкривають кукурузні качани.

Не менш важливою є тема зберігання та основи для таких виробів. Популярними зараз є кулони зі склянок з сухоцвітів та зерна, флористичні композиції, де тло створюється завдяки закладанню суцільного простору литтям з однотонним забарвленням або фарбуванням. Після формування фонової площини поступово укладається композиція з більш об’ємного матеріалу – наприклад квітів або гілочок, голок глиці та інших. Закріплення подібних виробів відбувається завдяки фіксації різного роду клеями, лаками та спеціальними спреями, що сприяють зміцненню, запобігають руйнації та псуванню комахами та через термічні прояви.

Окремим напрямком є виготовлення прикрас з жолудів та каштанів. Найбільш складним процесом є виготовлення отворів для кріплення та висушування. На лекції було показано наочні приклади можливих варіантів виготовлення намиста з цих матеріалів.

За великим проханням постійних відвідувачів методисткою було проведено невеличкий шоу-клас з виготовлення листівок та оздоблення задньої частини кулонів з природних матеріалів у техніці самчаківського розпису.

27 липня 2021 року в рамках засідання кіноклубу «Alter-kino» та проєкту «Мистецькі вечорниці» відбувся захід за темою життя та творчого доробку одного з найвидатніших коміків XX-го століття, зірки імпровізації, пантоміми, пластичної акторської мімічної манери – легендарного французького актора Луї де Фюнеса.

Він за 37 років своєї акторської кар’єри знявся в 153 фільмах. Шість стрічок вийшло за його сценарної участі і навіть в одній стрічці виступив режисером. Це був фільм 1979 року за Мольєром – «Скупий». Другим режисером виступив постановник Жан Жиро, близький приятель Луї де Фюнеса.

Акторська доля Луї де Фюнеса не була легкою. Він свої перші кроки у кіно зробив, коли йому виповнилось вже далеко за 30. Але у пам’яті вдячних глядачів він залишається світлим спомином і досі. Він є визнаний своєю країною, де його день народження ледь не є державним святом. Він також є визнаний світом, бо музеї усіх форм його пам’яті виникають у різних куточках світу. Його порівнюють з Чарлі Чапліном і Бастером Кітоном. І хоча в акторів не така геть велика різниця у віці (на 25 років пан Луї молодший за Чапліна, та на 19 – за Кітона), де Фюнес вважав їх своїми вчителями в цьому напрямку і багато що для себе підмітив.

Випробувань де Фюнесу було відміряно з лишком, але він не впадав у відчай і всі труднощі актор використовував як сходинки. Він так і казав: «Якщо хочеш жити в пентхаузі модного будинку, почати доведеться з підвалу!» Тож і захід розпочався з маленької біографічної довідки про актора.

У батьків Луї все розвивалося, як то кажуть «згідно жанру»: закохані заради свого почуття вони ладні були пожертвувати всім. Батьки нареченої Леонор Сото де Галарца вибір своєї дочки рішуче не схвалили. Реакція на пропозицію руки і серця була однозначною та категоричною. Адже рідні мріяли про більш багатого зятя. Тому юнака виставили за поріг будинку, а дівчину замкнули в її кімнаті. Батьки Луї просто втекли, і в 1904 році влаштували своє сімейне вогнище у Курбевуа. А через 10 років в їхній родині народилася третя дитина, він же – Луї де Фюнес.

Андалузький адвокат Карлос де Фюнес цілком міг би бути прообразом для одного з екранних героїв свого сина. Батько не мав права на адвокатську практику при переїзді до Франції. Він змінив сферу діяльності з юриспруденції на ювелірну справу і зайнявся штучними смарагдами та шліфуванням алмазів. З часом у нього з’являється невеликий ювелірний магазин в околицях Парижу. Одна цікава деталь: він займався смарагдами, хоча був дальтоніком.

Батька Луї згадує з теплом. Серед нечисленних подарунків, які Карлос прихопив з Америки для своїх дітей, було опудало колібрі. З цим опудалом актор потім не розлучався все життя, віз його з собою навіть в кіноекспедиції на зйомки.

Всім в будинку заправляла мати Леонор. Це вона дбала про оплату рахунків і про те, щоб дітям було що їсти. Мати Луї прожила довше: встигла і онуків побавити, і поспостерігати за тим, як син поступово піднімається по цим його «сходинкам». За словами самого Луї де Фюнеса, вона є прототипом його комедійного образу жадібного буржуа. І саме від неї, на думку актора в нього артистичні задатки.

Дитинство де Фюнеса не було занадто щасливим і він не пов’язував себе у майбутньому з мистецтвом. Хлопчик добре знав французьку, іспанську та англійську мови, любив ботаніку та природознавчі науки. Тварини і рослини (а пізніше – і люди) стали улюбленим предметом його спостережень. Одна з настільних книг де Фюнеса – «Життя і звичаї комах» Жана Анрі Фабра. Серед інших – «Характери» Лабрюйера, «Мемуари» Сен-Сімона, «Щоденник» Жюля Ренара. Але при цьому він ще захоплювався малюванням, грою на фортепіано та писав власні п’єси.

До того, як стати актором, Луї довелось попрацювати діловодом, кушніром, майстром з чистки взуття, декоратором вітрин, комівояжером (роз’їзним торговим агентом) та таке інше.

27 квітня 1936 року Луї де Фюнес одружився з Жермен Луїзою Елоді Карруає. У них народився син Даніель. Але шлюб цей тривав недовго, і вже 1942 року де Фюнес розлучився. Під час Другої світової війни актор починає вести самостійне життя.

Будучи викладачем сольфеджіо в Парижі 1942 року, під час окупації Франції німецькими військами, де Фюнес закохався в секретарку Жанну Августину де Бартелемі де Мопассан. Жанна була нащадком знаменитого письменника Гі де Мопассана. Почуття виявилися взаємними, і 22 вересня 1943 року закохані побралися. Разом вони прожили сорок років до кончини де Фюнеса. У цьому шлюбі в Луї виросло два сини — Патрік і Олів’є. Старший, Патрік, став рентгенологом. Молодший, Олів’є – бортпровідником на пасажирських авіалініях Аєр Франс. Із зовнішністю і даними останнього можна було зробити блискучу кар’єру в кіно. Коли батькові все ж таки вдавалося затягти сина на зйомки, той робив усе відмінно. Однак варто було Олів’є побачити літак, татові старання сходили нанівець.

15 березня 1973 Луї де Фюнесу присвоїли звання кавалера «Ордена Почесного Легіону». Незабаром після цієї знаменної події почалася чорна смуга в житті актора. Перший інфаркт у Луї трапився якраз на сцені під час вистави

“Вальс матадорів”. Через кілька місяців, вже в госпіталі – другий. «Це, напевно, для того, щоб я краще усвідомив перший», – пробував жартувати де Фюнес.

Першим фільмом актора стала картина «Барбізонська спокуса». Але слава прийшла до нього набагато пізніше. А саме, коли в прокат вийшов кінофільм «Не спійманий — не злодій», де він зіграв привабливого шахрая. Чорно-біла стрічка мала великий успіх і принесла Луї довгоочікувану популярність. Ще через кілька років актор знявся у двадцяти менш помітних ролей. Незабаром до актора прийшла справжня слава. Відразу три поспіль комедії з його участю – частина з трилогії про Фантомаса, стрічки «Жандарм із Сен-Тропе» і «Роззява», стають справжніми хітами, нині зарахованими до світової кінокласики.

Луї де Фюнес мав улюблене хобі — садівництво. Він любив садити квіти і доглядати за ними, міг багато днів поспіль залишатись у саду. І це йому не набридало. Таке захоплення садівництвом Луї виявив у своїх фільмах. Вивів новий сорт троянд, який назвали його іменем.

У 70-80 роках Луї де Фюнес довго хворів і з часом про нього майже забули. Продюсери відмовлялися давати гроші на фільми за участю актора, серце якого може зупинитися в будь-який момент. А публіка відмовлялася вірити в те, що у коміка взагалі може бути серце. Ослабло не тільки здоров’я. З роками і вдача де Фюнеса зовсім зіпсувалася. Він часто сварився з побратимами по мистецтву. Луї став скупим і постійно бурчав. Тепер Фю-фю (як його звали в родині ще з дитинства) веселився тільки перед камерою. На життя комік дивився похмуро. Посмішку у де Фюнеса могла викликати тільки улюблена онука, дочка молодшого сина Олів’є. Він помер 27 січня у 1983 році від серцевого нападу у своєму заміському будинку.

У кожного з нас є свій улюблений фільм з Луї де Фюнесом. Під час заходу гості мали змогу побачити уривки зі стрічок, де він був і актором і сценаристом водночас. Мова йде про фільм «Ресторан господина Септима» 1966 року. А також уривки з кінострічок «Оскар» 1967 року, «Заморожений» 1969 року, «Жандарм та інопланетяни» 1979 року, його режисерський дебют 1980 року «Скупий», суперечлива стрічка 1981 року «Суп з капусти», а також уривки зі стрічки 1973 року «Пригоди рабина Якова», приклади творчих тандемів Луї де Фюнеса: з Ів Монтаном у «Манії Величі» та у різних стрічках з його «кінодружиною», французькою комедійною актрисою Клод Жансак.

22 липня 2021 року в рамках проєкту «Різнобарвна Україна» відбувся захід, присвячений творчості славетної української акторки театру та кіно, Героя України Ади Миколаївни Роговцевої. Було представлено огляд-ретроспекцію з її творчого доробку. Також окремо розглянуто її особистий шлях та сімейне життя з актором Костянтином Степанковим, а також викладацьку діяльність.

16 липня Ада Роговцева відзначила свій день народження. І тому, розповідь про неї – це мов певна присвята творчій особистості, що входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.

З перших днів навчання Роговцева стала кращою студенткою курсу. Талант юної актриси був настільки очевидний, що вже у 1956 році на екрани вийшло кілька картин з її участю: «Коли співають солов’ї» (Марія Куделя), «Кривавий світанок» (Гафійка), «Павло Корчагін» (Христина).

На четвертому курсі вона була запрошена Олегом Борисовим в театр як акторка. З 1958 року — Ада Миколаївна була артисткою Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки, де пропрацювала понад 35 років. Аді, по приході до колективу, відразу дісталася головна роль в постановці «Юність Полі Вихрової». На сцені цього театру Роговцева зіграла більш ніж 60 ролей.

Акторка блискуче справлялася з втіленням найрізноманітніших образів на сцені. Найбільш яскравими стали ролі: Гелена Модлевська у виставі «Варшавська мелодія», Леся Українка у виставі «Сподіватися», Паола у постановці «Дама без камелій», Раневська у «Вишневому саду», Естер в постановці Романа Віктюка «Священні чудовиська». З «чудовиськами» актриса виїжджала на гастролі у Сполучені Штати, Ізраїль та багато інших країн. Режисера Романа Віктюка вона завжди вважала своїм другом і режисером, який зумів розкрити грані її таланту. На сцену Роговцева виходила з такими партнерами як Юрій Мажуга, Павло Луспекаєв, Олег Борисов та інші відомі митці театру та кіно.

У кіно перший великий успіх актрисі принесла її роль Маші Ткачової у драмі Йосипа Хейфіца «Салют, Маріє!». Роль Маші принесла Роговцівій приз сьомого міжнародного московського кінофестивалю в номінації

«Краща жіноча роль». Журнал «Радянський екран» опублікував результати опитування, за яким глядачі визнали Аду Роговцеву найкращою актрисою 1971 року.

Ще популярнішою Роговцева стала після виходу на екрани драми Данила Храбровіцького «Приборкання вогню». Геніем, якого любила її героїня Наташа, був Сергій Корольов. Його блискуче зіграв Кирило Лавров. Хоча ім’я конструктора жодного разу не згадувалося, а критики говорили про «збірний образ», глядачі точно знали, про кого йде мова в картині. Ця стрічка була відзначена призом «Кришталевий глобус» на МКФ в Карлових Варах.

Найбільш впізнаваною стала її героїня – Анна Кафтанова з багатосерійного фільму Володимира Краснопільського і Валерія Ускова «Вічний поклик». Зіграти цю роль Аду Роговцеву практично вмовляли: вона тільки-но народила дочку і не хотіла покидати дитину. У підсумку, на зйомки поїхала з нею, лише коли пообіцяли знайти няню. «Нянями» для маленької Каті стала вся акторська група. Епопея знімалася протягом десяти років (з 1973 по 1983), і всі роки телеглядачі невідривно спостерігали за долею Анни, в якій актриса відобразила долі більшості жінок того часу.

46 років прожила актриса з єдиним чоловіком у своєму житті – актором і педагогом Костянтином Степанковим. Вперше він побачив її на вступних іспитах і закохався, хоч був формально ще одруженим. Ада в той момент була  далека від думки про любов. Але взаємні почуття спалахнули досить швидко, адже Кость Петрович був її куратором. Він був старший за свою студентки на одинадцять років. Довгий час вони зустрічалися таємно, поки приховувати стосунки вже не було можливості. Педагога ледь не звільнили з роботи, але Степанков все ж розлучився і в 1959 році відбулося їх  одруження. У 1962 році Ада народила первістка, сина Костю. У 1972 році народилася їхня дочка Катя. У 2004 році Костянтин Степанков помер після тривалої і болісної хвороби – раку підшлункової залози. Роговцева написала про нього книгу «Мій Костя», в якій відверто і чесно розповіла про прожите життя з чоловіком, який, незважаючи на свою пристрасть до алкоголю, зради і складності, так і залишився для актриси улюбленим і єдиним.

Після звільнення у 1994 році з театру російської драми ім. Лесі Українки

Ада Миколаївна гастролює з концертними програмами та камерними театрами. Також грає у київському театрі «Сузір’я» та Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі у виставах, які поставила її донька Катерина Степанкова.

Жити і творити, як і раніше, Аді Миколаївні допомагає дочка Катя, внуки Даша, Олексій і Матвій. Після подій 2014 року Ада Роговцева відмовляється від зйомок у російському кінематографі, регулярно їздить в зону АТО, щоб підтримати співвітчизників.

І нині вона активно гастролює та запрошується до нових театральних проєктів. Так, з останніх до-карантинних подій варто згадати, що у 2018 році артистка вийшла на сцену разом з Віктором Шендеровичем в постановці «Якого біса?!», що мала великий успіх. Прем’єра вистави відбулася в Лондоні.

Цьогоріч у свій день народження легендарна актриса Ада Роговцева запросила глядачів до Будинку кіно на допрем’єрний показ документально-публіцистичного фільму «Вітер зі Сходу». Ця стрічка стала кінорежисерським дебютом Катерини Степанкової, яка також є співавтором сценарія. Стрічка розповідає про поїздки Ади Миколаївни з колегами-акторами в зону АТО. За словами Катерини Степанкової, матеріалу в їх творчій команді ще дуже багато, але «Вітер зі Сходу» охоплює конкретний період з 2014 по 2019 роки. У фільмі документальні зйомки з’єднуються з театральними фрагментами, уривками з імпровізованих концертів. Також йде розповідь про війну без ретуші, піднімається важливе питання – чи має право художник залишатися осторонь від гарячих подій, які зараз відбуваються в його країні? У картині, крім Ади Роговцевої, Катерини Степанкової, знялися провідні українські актори, зокрема, Лариса Руснак, Ахтем Сейтаблаєв, Світлана Орліченко та інші.

Аду Миколаївну люблять глядачі театру та кіно різного віку за талант, щирість, принципову громадянську позицію.

Захід-присвята до 165 річчя письменника та драматурга Джорджа Бернарда Шоу

22 липня 2021 року в рамках засідання книжкового клубу «Літературна скарбничка» та проєкту «Мистецькі вечорниці» відбулась зустріч за темою життя та творчого доробку відомого ірландського драматурга, романіста і сценариста Бернард Шоу. Також було представлено огляд найбільш яскравих екранізацій та сценічних постановок в Україні та світі.
Оскільки велику популярність йому принесли не лише його твори, а й афоризми (що відрізняються глибокою змістовністю та тонким гумором), розповідь була побудована на поєднанні фактів з його життя, цитат самого Шоу та прикладів опрацювання його доробку іншими митцями. Так, звертаючись до теми присудження Нобелівської премії з літератури Бернардом Шоу у 1925 році згадувалось, що будучі вірним собі, Шоу заявив, що це всього лише «знак подяки за те полегшення, яке він доставив світу, нічого не надрукувавши в поточному році».
Найбільш відомим твором Шоу є п’єса, що була написана у 1912 році – «Пігмаліон» (більш відома широкому загалу під назвою «Моя чарівна леді», хоча це є назва мюзиклу за мотивами п’єси, що було створено у 1956 році американським композитором Фредеріком Лоу). Оригінальність, дотепність і демократичний дух п’єси, що відображала глибокі і гострі соціальні проблеми, забезпечили їй величезну популярність у багатьох країнах, п’єса користується успіхом і в наші дні.
За сценарій до фільму за цією п’єсою Бернард Шоу отримав премію «Оскар» у 1939 році за кращий адаптований сценарій. Для екранізації 1938 року Шоу написав кілька великих нових епізодів, які зараз зазвичай включаються в англомовний текст п’єси. Російськомовний та україномовний переклад цих важливих доповнень поки відсутній.
Як фільм, так і мюзикл, на відміну від п’єси, закінчуються щасливим любовним фіналом. Пізніше на основі цього сценарію та мюзиклу 1956 року був створений однойменний з мюзиклом фільм 1964 року з акторкою Одрі Хепберн у головній ролі.
Під час лекції було розглянуто і питання політичних уподобань Бернарда Шоу. Опинившись у Лондоні, Бернард Шоу став цікавитися політикою, а також різними соціальними проблемами. Розповідалось і про його критичну роботу, бо спочатку він протягом 6 років працював музичним критиком у виданні «London World», а потім запрошувався як театральний критик на прем’єри з подальшою публікацією рецензій на постановки у місцевих виданнях.

Джордж Бернард Шоу був майстром опису різних конфліктів між героями та одним з перших, хто не побоявся говорити про які-небудь пікантних або прихованих темах. У зв’язку з цим критики розділили його драматургічні твори на «неприємні» і «приємні» п’єси. Йому вдавалося створювати як складні, так і прості твори, в яких завжди присутній гумор з елементами сарказму та іронії.
У 1931 році 75-річний Шоу здійснив навколосвітню подорож, в ході якої він відвідав і Радянський Союз. У Москві письменника чекав дуже теплий прийом, а 29 липня 1931 року він був прийнятий Сталіним у своєму кремлівському кабінеті. Подробиці їхньої бесіди достеменно невідомі, через все ще засекречені архіви, проте є факт хроніки подальшої подорожі Шоу по країні і його поїздки по Волзі. Вони пройшли в найбільш комфортабельних умовах. Це сподобалось Шоу і він підтримував радянську владу, введений в оману пропагандою та викривленням дійсності.
У повоєнні роки і аж до здобуття незалежності на екранах та у театрах виходили фільми та вистави за Бернардом Шоу. Так, у 1974 році в СРСР відбулася прем’єра фільму «Мільйонерка». Стрічка була знята за мотивами однойменної п’єси драматурга. Це телеспектакль режисера Бориса Ніренбурга. У зйомках брали участь одні з найвідоміших радянських акторів, в тому числі і Юлія Борисова, Володимир Етуш та інші. Уривки з цього фільму були показані усім присутнім на лекції.
В незалежній Україні популярність Бернарда Шоу не зменшилась. Кожного року на театральній мапі нашої держави з’являються прем’єри за творами Шоу як у державних, так і недержавних театральних колективах. Найбільш яскравим прикладом може слугувати робота Національного театру імені Івана Франка від режисера Сергія Данченка.
Звернення театру до п’єси Б. Шоу «Пігмаліон» не випадкове, адже ж основою репертуару «першої сцени країни» були й лишаються кращі зразки світової й національної спадщини. В різні роки на сцені театру йшли такі п’єси Бернарда Шоу як: «Свята Йоанна»(1924), «Учень диявола»(1948), «Шоколадний солдатик» (1974).
У “Пігмаліоні” Сергія Данченка як режисера-психолога, автора вистав “Украдене щастя”, “Тев’є-Тевель”, “Король Лір”, – передусім цікавить людина, розкриття її характеру, внутрішнього світу в неординарних ситуаціях. Такою є Еліза Дулітл – головна героїня Бернарда Шоу (у виконанні Народної артистки України Наталії Сумської), котра з вуличної квіткарки перетворюється на вишукану Леді завдяки всевладній силі любові. Працюючи над власною версією “Пігмаліона”, Сергій Данченко не зміг обминути класичний музичний матеріал, що його створив Ф. Лоу. І хоча він не звучить у повному обсязі, проте найпопулярніші арії з мюзиклу «Моя чарівна леді» присутні у виставі і чарують глядачів.
Наостанок для присутніх у залі був представлений мистецький огляд з творами художників, скульпторів та дизайнерів а також зразки філателії, що було створено за персоналією Бернарда Шоу та його творів.

20 липня 2021 року відбувся захід-присвята пам’яті українського драматурга, поетеси, прозаїка, журналістки, лауреатки міжнародних конкурсів і премій у галузі театрального мистецтва Анни Яблонської. Ця подія проводилась в форматі проєкту «Різнобарвна Україна». Лекція відбулась у день народження авторки, і окрім біографічного огляду, була насичена цікавими матеріалами про сценічні вирішення її творів у різних театральних колективах України та світу.

Анна Яблонська у пам’яті тих, хто цікавиться сучасним театральним процесом назавжди залишиться 29 річною та сповненою життєвих та творчих сил жінкою, чий мистецький талант ще не було вичерпано.  Вона загинула 24 січня 2011 року в результаті підриву бомби терористом-смертником у залі міжнародних прильотів аеропорту «Домодєдово». Анна, прибувши до Москви для отримання премії «Особиста справа-2010», присудженої їй журналом «Мистецтво кіно» за п’єсу «Язичники», загинула разом ще 36 особами, постраждалими виявилось 169 пасажирів. Після загибелі Анни залишилася сиротою її трирічна дочка Марійка. Зараз дочку виховує чоловік Анни Артем Машутін.

Під час заходу усі присутні більш докладніше дізнались про долю драматурга. Побачили матеріали про кімнату-музей пам’яті, що було створено у рідній школі Анни. Він присвячений її життю і творчості, має в своєму фонді речі з її особистого архіву та зберігає власне той самий диплом «Особистої справи-2010», що був вручений посмертно та переданий через батьків.

Більшість матеріалів, що було показано про життєвий шлях Анни Яблонської було зібрано завдяки невпинній праці батька Анни – журналіста, фейлетоніста Григорія Еммануїлович Яблонського. Саме завдяки батьку світ побачило зібрання творів Анни під назвою «Театр та життя». Також завдяки батьку з’явилась можливість дізнатись про вихід книжки ««New Drama – Performance, Politics and Protest in Russia, Ukraine and Belarus» від асистента-професора Моллі Блессінг, що викладає В Університеті штату Кентуккі і мешкає у Лексінгтоні (США).

З раннього дитинства на здатності Ані звернули увагу в школі. Так, ще навесні 1996 року у Анни Яблонської виходить перша книжка – «Всі зірки». У старших гімназійних класах вона вже визнаний лідер творчого життя: живе з покликанням поета і об’єднує усю творчо обдаровану молодь. Створює з ними театралізовані заходи, пише і ставить власні п’єси. Анна також займалася у театрі-студії «Тур де Форс» (керівник – Наталія Князева), там звучали зі сцени її вірші, ставилися написані нею п’єси, а сама вона спробувала себе у якості актриси.

П’єси А.Г. Яблонської – щось на межі між жорсткою драмою і неосентіменталізмом. В її творчості цікаво спостерігати заломлення фантазії в зображенні реальних прототипів. Відомий театрознавець Павло Руднєв називає Яблонську однією з найважливіших представниць жіночої лінії в новій драмі. Ця ж думка розвивається і в іншій його рецензії: «у нас сьогодні дуже сильна жіноча гілка сучасної п’єси, і це дуже жорстка, несентиментальна її частина, і Аня була натхненником, лідером цієї гілки». На квітень 2011 року, до якого вона не дожила декілька місяців, планувалася постановка однієї з вистав Анни Яблонської у англійському театрі Royal Court. Приїхавши в зв’язку з цим в липні 2010 року в Лондон, вона відвідала близько 20 вистав у різних театрах, включаючи Національний театр і Old Vic. На відкритому читанні своєї п’єси в Royal Court вона зустрічалася з відомими світу авторами, як англійський драматург, актор і журналіст Марк Равенхілл, англійський драматург і перекладач, один з найбільш затребуваних представників «постдраматіческого театру» Девід Хейр, письменник Мартін Крімп, а пізніше мала особисту зустріч і з британським драматургом, відомою тим, що драматизує зловживання владою, використовує ненатуралістичні прийоми і досліджує сексуальну політику і феміністські теми – Керіл Черч.

Окрім біографічної розповіді гості заходу мали змогу ознайомитись з афішами, світлинами та уривками з вистав за п’єсами Яблонської. Звичайно, що розглянути усі сценічні вирішення її творів у різних театральних колективах по всьому світу в рамках одного заходу було неможливо, тому було обрано найбільш доступі для ознайомлення. Так, було ретельно досліджено виставу за п’єсою «Лодочник» Харківського недержавного авторського театру «Котелок», заснованого Володимиром Микитовичем Гориславцем. Режисери вистави: Олена Апчел та Марія Мостова. Розповідалось про постановку вистави «Язичники» Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка від режисера Олега Русова. Цей твір було також поставлено у Одеському академічному музично-драматичному театрі ім. В. Василька. Хоча у репертуарі виставу було вказано під назвою «Терористи». Режисер-постановник Сергій Проскурня назвав цю подію поверненням Анни Яблонської до Одеси. У цьому ж театрі декількома роками пізніше головний режисер Ігор Равицький поставив виставу “Сімейні сцени”, що й дотепер є у репертуарі театру. Окрім постановок у державних колективах Харкова, Одеси, Києва було розглянуто постановку тексту «Язичників» на сцені Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка та ряд вистав у недержавних театрах України. Розглянуто було постановки і у інших країнах. Так, Челябінський театр «Манекен» ледь не єдиний колектив, де було не тільки поставлено, але і нині залишається у репертуарі вистава за п’єсою Ганни Яблонської “Чацький-Камчатський”.

15 липня 2021 року було проведено ще один захід в форматі роботи хобі-клубу «Створюючи красу». На цей раз лекція та шоу-клас були присвячені техніці декоративно-прикладного мистецтва вириванці. Також, окрім цього йшлося про суміжні техніки – витинанку та паперопластику. Сам шоу-клас був побудований за мотивами творчості народної художниці Марії Примаченко.

Розповідаючи про вириванку, як окремий напрямок у техніках роботи з папером, було зазначено, що хоч ця техніка базується на багатьох принципах, характерних для техніки витинанка, але має і властиві лише їй відмінності. Було розглянуто питання важливості якості матеріалу, з якого робиться вириванка на наочних зразках різних видів паперу.

Про саму техніку витинанки також розповідалось (з витоків до сьогодення). Ще у V ст. до н. е. є згадка  про те, що для прикрашання свого побуту різні народи використовували візерунки зі шкіри, хутра, рослинних заготовок. Було показано світлини зразків, як ілюстрації того, що прототипом українських витинанок вважаються невеликі шматочки білого паперу з ажурно витятими краями, так звані кустодії. Вони служили підкладкою і оздобою для канцелярських печаток у середині XVI ст.

Розповідалось і про найвідоміших витинкарів нашої країни. Серед імен – всесвітньо відома майстриня Дар’я Альошкіна, наша Слобожанська легенда – Андрій Микитович Куліш, відома харківська родина митців Вакуленко та інші.

Для закріплення на практиці всіх отриманих знань за технікою вириванка авторкою заходу була розроблена методологія поетапного виготовлення робіт у цій техніці. За для ефектності процесу за композиційну основу було обрано роботи з тваринного циклу народної художниці Марії Примаченко. А саме – роботи під назвами «Український кіт у чоботях» 1975 року, «Український бик» 1977 року, «Фантастична звірина»1977 року, «Медведиця з малюком» та інші.

Роботу під назвою «Леву було річку перейти і ноги не замочити» 1986 року було обрано глядачами для більш детальнішого вивчення техніки. По-кроково було показано як саме зробити загальні маси та деталі у техніці вириванка, як саме краще це зафіксувати потім на загальному тлі. Розповідалося також і які саме складнощі можуть виникнути і я їх уникнути.

Також було показано відео-показ створення вириванки під назвою «Берегинька» від Дар’ї Альошкної з більш спрощеною технологією «комканого листа» та світлини робіт від майстринь вириванки Юлії Дунаевої та Ольги Шинкаренко.

Наступний захід, за тематикою роботи з папером заплановано на 9 вересня. Це буде лекція «Витинанкове диво» та шоу-клас з виготовлення витинанки.

13 липня 2021 року відбувся захід в рамках проєкту «Мистецькі вечорниці» та спільно з хобі-клубом «Створюючи красу», присвячений огляду видів та технік для виготовлення art-book, а також шоу-показу технології створення власноруч flipbook.

Теоретична частина була присвячена розповіді про відмінності та особливості видів книжок, створених власноруч, що мають творчу складову не лише у текстовій частині, але і зовнішньому оформленні. Так, було подано визначення що саме є артбуком та графічним альбомом, чим творчій щоденник відрізняється від артбуку та скетчбуку. Навіщо створюються подібні речі і чи можливо навчитись робити подібне без спеціальних художніх навичок. Усі присутні мали змогу побачити, що навіть звичні речі з життя можуть стати в нагоді при створенні арт-книжок.

Тим, хто любить подорожувати може згодитись кожна дрібничка, що залишилася на згадку для створення тревел-буку. Любителям куховарити варто звернути увагу на оформлення своїх рецептів не просто у книжку для нотаток, а перетворити у повноцінний кук-бук. Для тих, хто полюбляє все фіксувати все з життя – буде до вподоби п’яти-бук, де кожного дня, протягом 5 років, потрібно відповідати на питання. Або ж задуматись про створення смешбуків, хоча у кожного є сімейні альбоми типу «Наш малюк» чи з весілля, а смешбук у перекладі саме є «щоденник життя» або звіт про яскраві події.

Окремо велась розмова про книги для розвитку та лепбуки та був показаний відео-нарис з авторкою подібних книг. Також, крім звичних для арт-напрямку форм, згадано було такі види як джанк-бук, дрім-бук та розповідалась технологія виготовлення софтбуків та альтербуків чи книжкових скульптур (коли сама книга стає об’єктом для творчості і видозмінюється. (Як то «книга світла» від Такеші Ісігуро, що являє собою лампу, яка може живитись від простого адаптера малої напруги чи творчість Брайана Деттмера за прізвиськом «книжковий різник». Він займається «бук-карвінгом», або різьбленням по книгам).

Окрім цього глядачі побачили рекорди з книжкового світу, найменших і найбільших книжок, дізнались про вигадливе мистецтво малюнку картин на обрізах книжкових сторінок. Дізнались про «Часослов» 15 століття, написаний Миколою Блером. (Ця складена книга має форму мигдального горіха, в розкритому вигляді форма трансформується у «сердечко»).

Після усіх цікавинок зі світу книжок відбувся шоу-клас з покроковою технологією створення фліпбуку (або як його ще називають – «книжкової анімації»). З фондів відділу мистецтв та художньої літератури були надані матеріали за темою книжкового виготовлення і оформлення. А у книзі Михайла Іллєнка «Кіно. Шпори для абітурієнта», що вийшла друком 2006 року навіть можна побачити у нижньому правому кутку кожної сторінки приклад розміщення елементів, що при перегортанні сторінок стають фліпбуком.

Підготувала і провела захід методистка Ніка Хворостенко. Наступна зустріч  за темою книжкового оформлення запланована наприкінці вересня. Це буде лекція під назвою «Книга як мистецтво: мистецтво створення книжок та їх художнє оформлення».

10 липня 2021 року відбулась лекція-огляд в рамках проєкту «Різнобарвна Україна». Захід було присвячено творчій та життєвій біографії українського прозаїка та драматурга, художника, політичного та громадського діяча Володимира Винниченка.

Присутні на заході мали змогу більше дізнатись про літературну спадщину письменника (а це більше ста оповідань, чотирнадцять романів, двадцять три п’єси). Літературний доробок Винниченка заслужено вважається золотим фондом України. Появу перших його творів вітали такі велети української літератури, як Іван Франко і Леся Українка.

Також був підготовлений огляд літературознавчих та художніх творів за Винниченком. Так, серед книг, присвячених цьому автору було згадано психобіографічний роман Степана Процюка «Маски опадають повільно». Цей твір виходить за межі жанрів нарису, літературного портрета, есе-біографії, і пропонує оригінальну версію психоаналітичного прочитання біографії одного з найбільш суперечливих і найцікавіших українських письменників ХХ століття. Також згадані були книжки найбільш відомого біографа Винниченко Володимира Панченка «Володимир Винниченко:парадокси долі і творчості» та «Будинок з Химерами». Розповідалось і про останні книговидавничі прем’єри за цією темою, а саме мова про видання щоденників Самого Винниченка, книгу «Володимир Винниченко / Розалія Лифшиць. Епістолярний діалог (1911-1918 роки)» та англомовну збірку Миколи Сороки «Faces of displacement».

Було розглянуто, що творчість Винниченка поділяється на три періоди:

перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), що були написані із 1902 до наступу реакції після революції 1905 року. До другого періоду відносяться оповідання, п’єси і романи, які з’явилися після революції 1905 року. І третій період охоплює твори, створені в еміграції. За цим жи принципом було розглянуто і його особисту біографію, де в першому періоді розповідається про його дитячо-юнацькі роки та студентство,перші арешти та знайомство з дружиною. Другий період охоплює його бурхливе особисте, політичне та літературне життя. І останній період присвячений життю поза країною.

Також, усі, хто був присутній на заході дізнались, що Володимир Винниченко — ще й талановитий художник. Його 74 оригінальні живописні роботи олією, гуашшю та 4 альбоми з малюнками аквареллю, нещодавно повернулися в Україну. Спершу Винниченко працював у жанрі пейзажу, пізніше почав малювати портрети та натюрморти. У 2010 році до 130-річчя Володимира Кириловича в стінах тоді ще Кіровоградського обласного художнього музею відкривалася спільна виставка декількох інституцій: Національного художнього музею, Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної академії наук України, Кіровоградського обласного краєзнавчого музею та державного архіву Кіровоградської області. Приклади робіт Володимира Винниченка було сформовано в каталог-альбом. Приклади його творчості відвідувачі лекції також мали змогу переглянути під час лекції.

Окремо було розглянуто питання постановки його творів на сцені українського та світового театру. Найвідомішими є його драми «Великий молох», «Гріх», «Закон», «Панна Мара», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та інші. Вони мали успіх у країнах Західної Європи, а у 1920-х та на межі 1980-х – 1990-х років – в Україні. Курбас один з перших, хто спробував розкрити його драматургічні твори. І все не обмежувалось лише «Чорною пантерою…», наприклад твір «Брехня» вперше було опубліковано у 1910-му році, поставлено в Києві у 1911-му. Зокрема, одним із перших виконавців ролі Тося був особисто Лесь Курбас. Відвідувачам заходу були показані уривки з вистав театрів Харкова, Києва, Львову, Чернівців, Рівненського театру та інших. Також розповідалось і про екранізації творів Володимира Винниченка.