Автор: mtlib

23 травня в Музично – театральній бібліотеці відкрилась нова художня виставка. Знайомтеся – Ірина Семенченко, художник-аматор. Вона розпочала свій творчий шлях у дитячій художній студії при Харківському Будинку піонерів, де провчилася чотири роки. Але професійно відбулася як програміст, а малювання стало хобі. Через багато років вирішила повернутися до дитячої мрії стати художником. Як то кажуть, усі ми з дитинства. На навчання пішло ще 10 років: студії, приватні уроки, десятки майстер-класів, річний курс з кольорознавства, композиції та ритму. В результаті отримала успішні заліки.

У творчості для неї головне  відчути приємні емоції та насолоджуватися процесом, задовольняти свої духовні та душевні потреби. Як сучасний аматор, вона вільніше почувається у картин, менше боїться критики, а головне – легше долає відстань між собою та глядачем. Творити прекрасне та дарувати його людям – для неї це головне. Також Ірина веде студію для дорослих, допомагаючи людям навчитися малювати, розкриваючи любов до творчого процесу.

На сьогодні написано близько 400 робіт. За останні 9 років проведено кілька виставок у техніці олійного живопису, акварелі, пастелі. Теми робіт дуже різноманітні. Вона любить абстракцію, де форма не заважає прояву настрою. Її роботи відрізняються виразністю, яскравістю фарб. У своїх сюжетах вони несуть добро, світло, багато сонця. Постійний пошук нових форм і тем, активна робота художниці, її професійне зростання дає нам надію та надалі представляти нові роботи майстра у нашій бібліотеці. А їй в свою чергу побажаємо, щоб кожен день надихав на нові ідеї і творіння,  знаходити натхнення для свого мистецтва, завжди мати бажання творити і перетворювати цей світ. Приходьте до нас, бо це справжнє свято живопису!

Днями в музично-театральної бібліотеки відбувся чудовий концерт, який організували Харківське обласне відділення ветеранів і бібліотека. Дві талановиті жінки доставили задоволення  глядачам, бо одна з них чудово співала, а інша акомпонувала та сольно виконувала світові хіти. Прийшов час представити їх. Це – лауреат міжнародних конкурсів та фестивалів, співачка Людмила Кабанець (сопрано) і Світлана Проненко, заслужена артистка Республіки Польща, лауреат міжнародних конкурсів та фестивалів.

Людмила співала багато українських пісень, досить відомих слухачеві. Співала тонко, мелодійно, з душею.  Були виконані «Ave, Maria» Дж. Каччіні та Ф. Шуберта. В її репертуарі також італійські пісні (В. Кьяра «Гордая пре лесть осанки», Э. Капуа «Мое солнышко»), польські пісні (арія Галькі з опери Ст. Монюшко «Галька», польська народна пісня «Шла девечка»), а також арії з опер українських композиторів. Скільки емоцій вона нам подарувала своїм співом. Яке звучання!

Концертна діяльність Світлани Проненко багатогранна: вона виступає як концертний виконавець з симфонічним оркестром, з хором, як концертмейстер з вокалістами. Професіонали та любителі музики цінують піаністку за виключну виконавську техніку, плодотворну творчу діяльність, а також за дар імпровізації і глибоке образне втілення. Репертуар включає музику всіх епох та стилів, але в свої сольні концерти вона  завжди включає твори польських композиторів. І на цей раз ми почули ноктюрни Фредеріка Шопена.

Дякуємо Вам за цей чудовий концерт, який закінчився на дуже високій ноті у всіх відношеннях. Глядачі надовго залишилися під враженням від цілющої дії при зіткненні з музикою.

В музично – театральній бібліотекі відкрилась нова художня виставка. На цей раз ви маєте можливість побачити картини художника-аматора Сергія Хлюпіна. Автор експозиції за освітою інженер. Сергій закінчив Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського “Харківський авіаційний інститут”. Довгий час працював інженером-конструктором  в науково-виробничому підприємстві “Хартрон”. Але малювання завжди було улюбленим хобі.

Перед початком війни мав  вільний час. Тому почав малювати олівцем портрети рідних та знайомих, вкладаючи в них свої почуття та спогади. Так з’явилася ціла галерея портретів.

З початком війни хобі стало необхідністю та лікуванням від розпачу та тривоги. Особливо тоді, коли одного березневого дня в кімнату влетів ворожій снаряд від «Граду», який поранив і зруйнував квартиру. Дякувати Богові, не було пожару, всі залишились живими та малюнки, на щастя, зберіглися.

Потім, як і більшості наших співвітчизників, довелося переїхати до Львову. Там вирішив опанувати новий напрям – картини, написані олією. Діти підтримали в новому захопленні та допомогли паридбати все необхідне для цього. Тут і відкрив нову сторінку творчості: краєвиди, натюрморти.

Бойовий дух українських воїнів вражає та надихає! Які щасливі ми були і як пишалися нашими хлопцями, коли ЗСУ звільняли Харків. У серці молитва: «Святий Боже, Янголи Небесні, бережіть наших захисників! В день і вночі!» Саме про це робота «Янгол».

Чарівні краєвиди, тепло та гостинність Західної України назавжди залишилися в пам’яті та серці. Враження самі просилися на полотно. Так з’явилася серія «Місток», «Капличка», «Ранок у Карпатах».

Найулюбленіша тема українців – їжа! А сало взагалі стало найбажанішим смаколиком, особливо на початку війни, коли для багатьох людей воно було недосяжною мрією. Тому в центрі уваги саме САЛО! Та, звичайно, горілка, звичайно ж, борщ! Смакота! Невдовзі наваримо борщу з салом, наллємо горілки та вип”ємо до дна за ПЕРЕМОГУ. Саме про це натюрморти «Український бойовий борщ» та «Сало-манія».

Найсмачніша їжа, чарівні краєвиди, красиві обличчя українців – все це надихає відродити нашу країну та зробити її ще краще! Ці роботи вмістили в собі емоції та  відчуття нашого тривожного та героїчного часу.

15 квітня 2023 року, напередодні Великодня, у Харківській спеціалізованій музично-театральній бібліотеці відбувся наживо захід, присвячений темі писанкарства під назвою «Класична воскова писанка та література про неї». Ця лекція відбулась в рамках діяльності проєкту «Різнобарвна Україна» та роботи хобі-клубу «Створюючи красу».

Під час заходу глядачам було запропоновано матеріал, з якого вони могли дізнатись не лише про писанку і її особливості, а й побачити наочно які ще бувають способи декорування яєць, чим вони схожі з класичною восковою писанкою та які відмінності мають. Також під час лекції була змога побачити як повноцінні роботи самої авторки заходу, методиста бібліотекиНіки Хворостенко (що є діючим учасником харківського клубу писанкарів ім.А.П. Овчаренко, цього року клубу виповнюється вже 30 років з моменту започаткування), а й побачити на слайдах зразки найвідомиших майстрів цієї техніки – Оксани Білоус, Віри Манько, Тараса Городецького та інших.

Також окремим блоком був огляд літератури про писанкарство з книжкових фондів бібліотеки. Найбільша увага присутніх на заході в цій частині була при кута до видання харківського клубу писанкарства у 2018 році «Історія колекції писанок харківського історичного музею ім. М.Ф. Сумцова». У цій збірці, поруч з музейними писанками, були також представлені зразки копій писанок колекції професора Сумцова від президента клубу Наталії Кравченко (Олійник). Праця над створенням копій колекції тривала з 1999 по 2005 рік. Фотограф К. Костін та автор художнього макету видання В. Шандиба зафіксували стару та нову колекції, копії писанок були подаровані місту.

Особливе зацікавлення глядачів викликала практична частина загоду, де було детально описано технологію створення воскової писанки, як видути куряче яйце для заготовки під розпис, процес виготовлення самостійно з подручних матеріалів інструменту для писанок –писачка, та розповідалось про схожі на воскову писанку техніки травлянки, крапанки, технологію виготовлення лемківської писанки.

В рамках книжкової виставки до заходу глядач міг побачити роботи з ще одного проєкту бібліотеки «Писанкова витинанка» що діє у бібліотеці з 2022 року. В рамках     цього проєкту методистом бібліотеки Нікою Хворостенко створюються витинанки у вигляді писанок за мотивами класичних зразків воскової писанки. Окрім того до кожної роботи є невеликий огляд символіки та значення кольорової гами. Нажаль не всі роботи цього проєкту збереглися в належному стані через воєнні дії в нашому місті, але деякі з цих робіт відвідувачі заходу нарешті побачили не лише дистанційно, а й у стінах бібліотеки. Тема писанкарства та декору яєць є традиційною навесні та влітку у плані заходів нашої бібліотеки,

Дитина малює з самого маличку. І це гарно. Це можуть бути так званні «каракулі», але для неї це вже досягнення. Можливість проявити свою фантазію на будь-яку тему, відобразити своє уявлення про світ, починаючи з зображення сонечка до ідеалів дружби, миру та добра.
Вже XXV ювілейний раз у Харкові проходить Фестиваль образотворчості «Весна Радість Світло», який саме про це – творчу реалізацію особистості, скільки б їй не було років і який би не був зараз час. Бо творчість має право на існування і сьогодні, тим більше сьогодні, коли йде війна і гремлять вибухи.
Організатори Фестивалю – громадська організація «Психокультура», Харківська державна академія дизайну і мистецтв, Харківська спеціалізована музично-театральна бібліотека за підтримкою Департаменту культури Харківської міської ради.
Історична довідка:
Фестиваль почав свою історію з 1999 року. За час проведення у Фестивалі взяли участь близько 3500 осіб і 30 організацій Харкова і області, а також гості з України, Росії, Китаю, Малайзії, США. Його мета – залучення молодого покоління до Краси через різні види та форми творчого самовиразу і підтримки суспільством юних обдарувань.

В цей рік відбір малюнків проходив у режимі онлайн. Серед учасників – діти різних вікових груп. Було відібрано більше 100 малюнків харків’ян, а також гостей з Великобританії, Вірменії та Франції.
Як підсумок – фестивальна виставка під назвою «Мир у кожну оселю», що за традицією відкрилася 24 березня 2023 року в Харківській спеціалізованій музично-театральній бібліотеці.

Наталья Черненко, 14 років, учасниця конкурсу:
«Я займаюсь малюванням вже 2 роки. Мій педагог Наталля Гаврилівна Лавриненко. Я їй дуже вдячна за процес навчання. Малюю весь вільний час, отримую задоволення, мені дуже це сподобається. Люблю живопис. В основному малюю краєвиди. Цей конкурс для мене дуже важливий. Щорічно в ньому приймаю участь. Дякую за це!»
Коли у бібліотеці розглядаєш ці малюнки, то бачиш, що вони різні, але їх об’єднує внутрішня радість та світло . Всередині стає тепло, а на обличчі з’являється посмішка. Нехай малюнок ще не досконалий, але він має сенс, що є важливим у розвитку дитини.
Маленькі художники бачать все, що відбувається навколо та переносять це на свої роботи. Але треба ще у малюнку роздивитися і саму дитину та зрозуміти, про що вона думала, коли малювала, що хотіла сказати. Учні різноманітність фарб, звуків, запахів переносять на папір. Вони грають і в цьому їм допомагають їх наставники, надихають, підтримують. Говорять, як треба малювати, і одночасно дозволяють дитині виявляти у живописі свою фантазію.
Виставка чекає на Вас!

Наталія Рибка-Пархоменко – актриса Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Заслужена артистка України.

Закінчила Харківський університет мистецтв імені І.П. Котляревського (2000р.)

Протягом 2000–2006 рр. – актриса Харківського театру «P. S.» та Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка.

З 2006 року – актриса Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса.

Співачка, музикант гурту «KURBASY».

У 2004–2006 рр. викладала акторську майстерність у Харківському університеті мистецтв ім. І.П. Котляревського.

 З 2006 року актриса театру імені Леся Курбаса.

Отримала нагороду за найкращу жіночу роль на фестивалі «Театрон» (Харків, 2006). Учасниця міжнародних театральних фестивалів «Сцена людства», «Золотий лев», «Час театру», Тижня сучасної драматургії (Україна), театральних зустрічей «INNOVICA» (Польща).

Наталія, я знаю що Ви родом з Харкова. Чи згадуєте місто?

Звісно! Я не те щоб згадую, я весь час з містом в середині себе живу, бо в мене там батько. В Харкові я народилася та жила до 26 років. Після закінчення школи поступила в Харківський університет мистецтв ім. І.П. Котляревського на відділення «Актор драматичного театру і кіно». Там отримала професію. В Харкові друзі моєї юності, там моя родина. Тому Харків зі мною весь час. Зараз під час війни у місті знаходиться мій батько, а брат воює на донецькому напрямку.

Які міста в Харкові Ви пам’ятаєте, що зігрівають вам серце?

Найбільше я любила гуляти по вуличкам міста, особливо там, де знаходився наш інститут. Це вулиця Чернишевського, 79 і все що поряд. У Харкові дуже багато парків. Мені завжди подобався  чудовий, зелений сад Шевченко та старий центр міста. Я зараз вам говорю, а в мене візуально спливають всі ці картини, особливо літня та весняна зелена пора. Я це люблю!

З чим був пов’язаний переїзд у Львів?

Коли я закінчила університет, то стала працювати в маленькому театрі у режисера Степана Пасічника «Р.S.». Так сталося, що разом зі Степаном та Світланою Пасічник ми привезли до театру Леся Курбаса у Львів виставу за творами Ліни Костенко та Олени Телеги «Горохове плем’я». Це був дуже знаковий для мене вечір. Після нього до мене в гримерку зайшов режисер театру Володимир Кучинський і сказав: «Чи не хотіла б ти переїхати і працювати в нашому театрі?» Я людина, яка не приймає швидких рішень. Мені знадобилося ще три роки, щоб наважитися і зробити цей крок, про який я не пожаліла жодного разу. В 26 років я переїхала до Львова, щоб працювати в театрі ім. Леся Курбаса. Мої батьки не хотіли відпускати мене  у інше місто. Тато сказав: « Побудеш трошки і повернешся». Але чим більше я тут знаходилась, тим більше мені подобалось. Я дуже люблю Львів і відчуваю себе на своєму місті.

Я подивилась репертуар театру  і побачила, що ви актриса, яка затребувана майже в кожної виставі. А чи є роль, яку Ви хотіли би зіграти?

Мені справді пощастило в акторській долі.  Я улюблена артистка. Коли я сюди прийшла з самого початку, то отримала від Володимира Кучинського багато хороших великих ролей. І часто це були ролі на виріст. Бо ви знаєте, що вистави театру є філософськими, складними. І тебе щастить, коли дають не маленьку роль, а велику і я з цими ролями виростала. В мене цей голод – він заповнений.

Яку роль я хотіла би зіграти? Я кажу, що найбільшу роль яку я хотіла би зіграти – це роль Наталії Рибки-Пархоменко, щоб чітко зрозуміти, так хто ж така Наталія Рибка-Пархоменко, де їй треба жити, що їй робити, щоб вона була щасливою? Я вважаю, що театр – це один із засобів до щастя. Але є дуже багато речей інших: мандрівки, спілкування з дітьми, музичні проєкти, фінанси, чоловіки та ще багато чого.

Що вас надихає у Львові?

Найбільше натхнення для мене – це музика. Народна музика. І саме Львів мені нагадав про музику, дав зрозуміти наскільки я її люблю. Я все життя, з маличку, мріяла співати. Пам’ятаю, коли мені було 5-6 років, мої бабуся і дідусь возили мене відпочивати на базу відпочинку у Вівчанський район (зараз стріляний, деокупований) і там була велика сцена, на якій я співала різні пісні. А у Львові саме середовище співуче. У театрі  багато співають, актори співучі, дівчата співучі, багато звучить музики різних народів світу.  Цей світ музики дав можливість мені розкритися, зрости і є також для мене великим натхненням.

Які вистави театру Леся Курбаса Ви вважаєте найсильнішими, особливо вражають вас?

Є такі складні філософськи вистави , які, як я вже казала, на виріст. Наприклад, «Благодарний Еродій» за філософським діалогом Григорія Сковороди. Так склалося, що ця вистава Володимира Кучинського дуже багато разів перероблялась. Вона дуже давня. В неї були різні варіанти акторів, різні склади і я була свідком всіх складів: переді мною, зі мною і тепер існує нова версія. Це дуже красива вистава. Вона складна, але вона для мене як вишенька на торті, як квінтесенція всіх думок про що фактично інші вистави. Вона про вдячність, про вдячність того життя, що нам подароване,  про вдячність до всього,  що нас оточує. Це так легко сказати, але так складно відчувати. Тому ця вистава одна з найглибших і найскладніших для мене. Але в театрі багато таких вистав глибоких, з великими складними  сенсами, тому що театр Леся Курбаса – це така територія, де простими шляхами ніколи не ходять.

Всі знають, що харківська театральна школа є найсильнішою. Чи згодні Ви з цим?

Цей напрямок у Харкові є доволі сильним. Я не вимірювалась з іншими театральними школами, але чітко знаю, що харківські майстри подарували мені школу, механізм праці. Я дуже багато часу приділяла технічним відпрацьовкам: чим більше ти повторюєш одну й ту ж річ, тим краще вона зазвучить, але до певного моменту. Харківська школа – це професійна база, досвід, навичка. Там тебе навчили як це робити.

Чи спілкуєтесь Ви з харків’янами, підтримуєте творчі зв’язки з кимось?

Так, підтримую. В нас курс був такий зірковий. Це – Сергій Бабкін, Тетяна Міхіна, Ірина Волошина, Дмитро Петров. До війни ми бачилися в основному на теренах Facebook. А коли почалася війна, то, наприклад, з Дмитром ми телефонували, він був у Харкові. Ірина виїхала на гастролі до Берліну і там бачилися з нею.  З моєю викладачкою Любов’ю Євгенівною Шульгою переписуємося, вітала її з днем народження. Ці контакти не втрачаються.

Наталя, пам’ятаєте своїх харківських майстрів,  викладачів акторської майстерності, сценічної мови, інших?

Пам’ятаю, звісно. Любов Євгенівна Шульга доволі довго викладала в університеті. Вона ще багато курсів випустила після нас. Михайло Іванович Тягнієнко, засл. артист України. Він був актором Харківського академічного драматичного театру ім. А. С. Пушкіна. Теж був моїм вчителем і дуже знакова для мене людина. Галина Михайлівна Московченко – Милюченко, викладачка з сценічної мови на ляльковому курсі, допомогала мені поступити до інституту.

Наталія, як проводите вільний час?

В вільний час дуже люблю ходити  в лазню з компанією дівчат, на масаж і ще кудись їхати автомобілем. Це переключає й розслабляє.

Де у Львові любити ходити на каву?

Я багато випила  кави в різних локаціях Львова. Але зараз в мене є два улюблених міста. Це кофейня «SHoko» на вулиці Леся Курбаса та «Світ кави» на Площа Ринку.

Ваші побажання харків’янам

Харків  дуже сильне місто. Місто сильних, інтелектуальних людей і студентства у тому числі. Місто відкритого серця. Харків відрізняється тим, що місто довго і швидко комунікує. Коли я переїхала з Харкова у Львів, то всі казали: «О, вона з Харкова і це відчувається». Сама природа в Харкові зробила нас іншими. І мене здається, що завжди треба використовувати таку барву харківську в житті. Харків називають залізобетонним і це правда, тому що харків’яни так мужньо проявляють себе у час війни. Бажаю триматися, не дивлячись ні на що, незламності, терпіння та великої віри в перемогу. І ми побачимо, що коли закінчиться війна, місто розквітне ще крутіше, ніж  було. Воно стане другим Нью-Йорком, Парижем, Лондоном чи Сіднеєм. Мирного неба та безмежного усім щастя та спокою!

Інтерв’ю підготувала головний бібліотекар ХСМТБ ім. К.С. Станіславського Тетяна Онопрієнко

В 2005 році музиканту Ігорю Шаповалову було присвоєно звання народного артиста України. В 2006 він став Лауреатом Реґіонального рейтинга «Харків’янин року», а в 2009 році отримав подяку від Президента України.

За більш ніж 50 років роботи в симфонічному оркестрі Ігор Шаповалов опанував великий симфонічний репертуар. Важливою подією в музичному житті Харкова було народження першого професійного камерного оркестру «Харківські солісти». Як соліст та диригент цього колективу Шаповалов знайомить слухачів з кращими зразками класичної музики. Його ім’я відоме не тільки в Харкові, а й в країнах СНД, Польщі, Франції, Швейцарії. Він виступав з такими відомими виконавцям як Б. Которович, В. Жук, А.Шароєв, В. Кошуба, І. Гавриш, Б. Мулен (Франція), А. Дабанкур (Франція).

Ми зустрілися з маестро в період війни в Україні у місті Львові і це стало приводом поговорити про сьогоднішнє життя.

Ігоре Петровичу, дуже рада, що ми зустрілися з вами у Львові. Розкажіть будь ласка  як місто Вас зустріло, як облаштувались й живете?

Ми приїхали до Львова у березні місяці 2022року.  Дуже вдячні місту та його мешканцям за тепле та чуйне ставлення до нас. Ніхто не міг уявити собі, що наступний привід візиту буде таким. І треба віддати належне героїчному Львову та області, що вони змогли мобілізуватися та надати допомоги колосальної кількості біженців. Львів дав нам все, що ми потребували. Ми зустрілися з нашими колегами, які в свій час приїжджали до Харкова.  Особлива подяка  директору Музичного ліцею ім. С. Крушельницької Закопець Левку Мироновичу та педагогу Лимарєву Максиму Анатолійовичу.  Моя родина оселилася в гуртожитку цього закладу та має все, щоб повноцінно жити і працювати. Дуже дякуємо за це!

Чи працюєте Ви зараз? Якщо так, то як це відбувається?

Обов’язково   працюю і тут у Львові, бо учбовий процес ніхто не скасував. Він продовжується в онлайн режимі. Завдяки інтернету є зв’язок з учнями, які живуть і в Україні, і в Європі.  Ми разом підбираємо репертуар, потім я набираю ноти зі штрихами та аплікатурою і відсилаю їх студентам. Вони відпрацьовують текст, грають  з акомпаніатором, далі записують підготовлений варіант музичного твору та відсилають мені свій запис. Таким чином здається чи залік, чи екзамен. Якщо виникають питання, то  зустрічаємося в Viber і вирішуємо все, що треба.

Що стосується роботи в Філармонії, то майже всі музиканти оркестру живуть зараз за кордоном. Головний диригент оркестру Юрій Янко організує гастролі по Європі. Таким невеличким музичним колективом вони вже побували у Німеччині, Іспанії та Португалії.

Сьогодні існує думка, щоб витягти російську класичну музику з фондів бібліотек. А це П.Чайковський, М. Мусоргський, С. Рахманінов,

С. Прокоф’єв та інші великі композитори. Чи згодні ви з цим?  

 Я противник крайніх заходів. Існує українська музика, німецька, французька. Зараз для конференції знайшов такого композитора по прізвищу  А. Вроницький.  Віденський класик, чех за походженням. Ну і що? Він все життя жив у Відні. Якщо музика добра, то вона усюди і завжди залишиться. Пройде час і гострота міжнародних протиріч піде і все стане по своїх місцях. Микола Лисенко – чудовий український композитор, але не менш значний композитор М. Римський-Корсаков.

Це не тільки українські чи російські композитори. Це світова класика. Їх грають в Америці, Європі, у всьому світі. Відмовитися від цього неймовірно важко. Кому б класична музика не належила, вона збагачує особистість людини, її духовне життя через відкриття перед ним чудового світу музики. Зараз це більш політичне питання, ніж художнє чи мистецтвознавче. Час лікує все.

Згадав, як під час війни до оперного театру привозили ноти, на яких стояв штамп зі свастикою. Потім ми по них грали. Штампи замальовували. Але коли штамп стояв на нотному стані? Грали, бо нам треба було грати. Інших нот не було і ми виконували і Брамса, і Вагнера.

Ігоре Петровичу, ким би ви могли стати, якщо б не зайнялися музикою? Чи є інші професійні області, крім музики, які вас залучають? 

Люблю лагодити різну радіоапаратуру. Це приймачі, радіо, а також можу відремонтувати і побутову техніку. Міг би також стати і не поганим часових справ майстром.

Ви викладач зі стажем близько 30 років. Ваші студенти працюють в кращих оркестрах  України. Скажіть будь – ласка, а в кого навчалися саме Ви?

 Я займався в харківській музичній десятирічці у Володимира  Лазарєва. Неймовірно був грамотний викладач. Я  йому вдячний за те, що він поставив мені правильно руки, що для скрипаля дуже важливо. Ще у мене були чудові педагоги — Адольф Лещинський, Ісаак Заславський, Ребека Клеменська, які дали світові добрих скрипалів. Це були справжні майстри своєї справи. Усі ті знання, які одержав від них, я намагаюся передати і своїм учням.

Кому з харківських композиторів приділяєте свою увагу?

В своїй концертній діяльності намагаюсь активно грати твори українських та харківських композиторів. Мені належить перше виконання концертів для скрипки композитора Бориса Яровинського та Валентина Борисова, концерт для чотирьох скрипок Володимира  Золотухіна. Вони мені  довірили свою музику, а записи цих концертів поповнили фонд Українського радіо.

З оркестром ми також грали багато української музики. Виконували твори харківських композиторів І. Бібіка, М.Стецюна, В. Золотухіна, М. Кармінського та інших. У нас в Харкові в консерваторії на другому поверху знаходилось харківське відділення Спілки композиторів України. Ми обов’язково виконували їх твори. Було багато різного, але справжня музика  залишилась і збереглася до сьогоднішнього дня.

Як на ваш погляд змінився сучасний музикант?

Сьогодні є багато талановитих музикантів світового рівня. Це безперечно і не потрібно жодних доказів. Але змінилось інще – змінилася манера виконання. Я дивлюся французький канал «Mezzo». І там часто бачу диригентів, які виходять до публіки, наприклад, у чорній майці і в піджаку. Питання – а де фрак, смокінг? Можливо, це пов’язано з моїм вихованням, щепленими мені з дитячих років уявленнями: музика заслуговує на те, щоб до неї ставилися з повагою, і ця повага цілком личить продемонструвати, в тому числі й одягом. Концерт для мене — святкова подія. Коли я одягаю фрак чи смокінг, то я граю  інакше. У мене інший стан у руках,  голові і це дає мені певний настрій. І насамперед, це повага до себе, до колег, до публіки і перш за все до музики.До цього додам. Сьогодні дуже сильно музиканти зображують обличчям все, що написано в партитурі. Мені це теж не подобається. Грав якийсь квартет і я побачив, як скрипаль ледве не стрибав на стільці. Люди приходять слухати музику, а не дивитись на кривляння. Це дуже відволікає від музики. І зараз це повсюдно. Я. Хейфець, Л. Коган, Д. Ойстрах грали зі спокійним обличчям, вони такого не робили. Віртуози завжди показували легкість виконання музики будь-якого рівня складності. А зараз?  Якщо вийшов на сцену, то не мучся, а грай! Це вже якийсь вплив моди. 

Як Ви можете оцінити рівень музичної культури,  музичного виконавства у Львові?  

Це високий рівень. Тут завжди були дуже потужні музичні традиції. Через багато десятків років я зустрівся з видатним скрипалем Олегом Крисою. Він випускник львівського музичного ліцею.  От такі люди виходили зі Львова та подималися до світового рівня. А Соломія Крушельницька, Богодар Которович, Мирослав Скорик…У Львові дуже високий рівень музикантів. Я про це суджу по діткам, які займаються в цьому музичному закладі. Вони дуже гарно грають. Тут є багато талановитих викладачів, що возять діточок в інші міста України, гастролюють з ними, грають в великих залах з оркестрами. Потім багато з них поїдуть у Німеччину, Австрію, Італію та інші країни світу. Так що рівень тут достатній для Європи.Я знаю, що в Німеччині, Бельгії  (може ще десь) у родині дитину вчать грати на будь-якому музичному інструменті. Таким чином батьки дають музичне виховання своїм діткам. І не важливо чи стануть вони музикантами, чи ні, але  будуть знати як правильно держати скрипку та витягати з неї звук. Потім хто хоче, можуть  все життя грати в аматорських оркестрах, яких там багато і вони користуються великою популярністю у публіки.. І це дуже-дуже добре.

Ігоре Петровичу, ми знаємо Вас як багаторічного друга харківської музично-театральної бібліотеки ім. К.С. Станіславського. Знаємо, що багато років приходили в нотно-музичний відділ за нотами, нотними виданнями, книгами, іншим. Тому добре знаєте  фонд і фонотеку відділу.

Я вдячний, що така бібліотека є в нашому місті. Вона здається, єдина в Україні такого профілю, якщо я не помиляюсь. Сам завжди приходив у Станіславку та змушую своїх студентів обов’язково приходити сюди. В нотно-музичному відділі знаходиться найбагатший репертуар: збірки нотних видань, книг, підручників та чудова фонотека. До наших  послуг  зручні фонокабінети, в яких можна прослухати грамзаписи та зробити перезапис. А яка там творча атмосфера, які люди туди приходять! Так не побачиш, а туди прийдеш і зустрінеш людину, з якою давно хотів би поспілкуватися. І таке бувало. Велике дякую від себе та від моїх студентів. Навіть зараз, у вік інтернету, коли шукаємо необхідні ноти і не можемо їх знайти, то вони виявляю

Ігоре Петровичу, дякую Вам за розмову та бажаю нам усім скорішої перемоги та повернутися додому в наш незламний Харків.ться  в наявності лише в бібліотеки ім. К.С. Станіславського. І це просто чудо! Ми заговорили про бібліотеку і я відчув –  як же хочеться додому, в рідне місто…

У Львові відбулася важлива подія. Харківська резиденція “Слово” спільно з культурними менеджерами Веронікою Скляровою і Олександром Фоменком, за підтримки Львівської міської ради організувала виставку «Курбас. Майстерні». Експозицію розмістили на першому поверсі в Артцентрі “Дзиґа”. В її основі стала книга – це перевидання “Філософії театру” Леся Курбаса.

Харківська резиденція «Слово» планувала провести весь 2022 рік під знаком березільських лабораторій/майстерень, але повномасштабне російське  вторгнення в Україну та постійні обстріли Харкова унеможливили цей задум. Проте команда резиденції продовжила роботу в цьому напрямку.

На питання чи на часі це, чи потрібно організовувати виставку і про що вона має бути, команда резиденції погодилась, що саме зараз  надзвичайно важливо робити подібні заходи і висвітлювати таких людей як Курбас. Бо сьогодні ми не тільки відстоюємо свою суб’єктність персонально, й пишемо культурний код України. Так народилась ідея виставки «Курбас. Майстерні» у Львові.

Ця виставка – «зустріч» з особистістю Леся Курбаса, його театром, новаторськими ідеями, розмова з його текстами. Це спроба інтерпретації сучасною молоддю його починань і творчих здобутків.

Її ідея за словами організаторів –  оживити тексти режисера, тобто його листування, записи, лекції з книги «Філософія театру», знайти їм спосіб медіації та винести на ширший загал.

Виставка “Курбас. Майстерні” побудована за принципом майстерень мистецького об’єднання “Березіль”, яке заснував Лесь Курбас. В межах виставки проходили цикли лекцій та воркшопів. У програмі відбувались і читання поезії 1920-х та фрагментів з книги у виконанні акторів Олега Стефана, Миколи Моха, Миколи Набоки та акторок Валерії Петрук і Оксани Козакевич, презентація аудіовізуального проєкту виставки «Курбас. Майстерні» автором і виконавцем Михайлом Правильним і презентація репу на основі текстів Леся Курбаса з книги «Філософія театру» та багато іншого. В заходах також прийняла участь  друг нашої бібліотеки доцент, кандидат мистецтвознавства, декан ХНУМ ім. І.П. Котляревського Яна Партола з лекцією «Глядач – наріжний камінь режисерських пошуків Леся Курбаса».

Завдяки закладу, що організувала Харківська резиденція «Слово» разом з шанувальниками Львова  не  лишилося поза увагою 100-річчя від створення Мистецького об’єднання «Березіль» (МОБ). Проте це явище варте того, щоб про нього говорити. І за це їм велика подяка.

Перш за все мене заінтригувала назва закладу. Сенсотека – це що таке? Розумію, що поєднали два слова: sense(чуття) +biblioteca (з лат.)). Добре, і я вирішила з’їздити до них у гості, щоб все побачити та відчути. З’ясувалося, що ця бібліотека-сенсотека знаходиться у перлині Львова – Стрийському парку. До речі кажучі, парк потребує реновації і можливо це колись і буде. Але бібліотека вже архітектурно дуже приваблива, має шикарний вигляд. «Тому справа за малому, – подумала я, – змінити Стрийський парк». На цій уїдливої думці я відкрила двері і опинилася в чудовому та дуже затишному приміщенні.

Завмерши на місці, з першої хвилини відчулось щось особливе. Як тут все по-домашньому, гарно та приємно. Здавалося б нічого особливого – полиці з книгами, каталоги, але всередині озвалося теплом і радістю. Увімкнулися по-чуття. «Воістину сенсотека», – подумала я.

Сама історія сенсотеки починається з 1894 року. Якийсь час у цьому приміщенні знаходився польський банк, а з 1952 року – вже розташувалася бібліотека. В 2015 році з’явився проєкт, який започаткували Львівська міська молодіжна організація «Інститут українських студій» та бібліотекарі ЦБС для дорослих міста Львова за підтримки Управління культури Львівської міської ради. Його ідея полягала в тому, щоб на базі публічної бібліотеки №18 Централізованої бібліотечної системи для дорослих створити перший в Україні інклюзивний простір неформальної освіти. Рішення було схвалено і після проведення відповідних ремонтних робіт, встановлення необхідного обладнання та апаратури бібліотека-філія перетворилася на інклюзивний простір для зрячих та незрячих людей.

В сенсотеці роблять все, щоб життя незрячої людини або зі слабим зором було повноцінним. Тут впроваджені зручні та безпечні рішення, які дають можливість комфортно користуватися простором без додаткової допомоги. Одним словом створюють доступне середовище та забезпечують доступ к контенту.

Все заздалегідь продумано до дрібниць. Читач тільки увійшов до приміщення і може одразу зорієнтуватися на місці, тобто зрозуміти куди йому йти. До всіх поличок, всіх службових приміщень веде тактильна доріжка. Це називається маркірований простір, де все позначено контрастними кольорами – жовтим, червоним і чорним для людей з відсутністю чи слабим зором. В цьому також може допомогти і всім знайомий метроном, який включається автоматично і людина на слух може знайти, наприклад, вихід. Для людей, які пересуваються на візочках передбачені пандуси. В приміщенні зовсім відсутні пороги, а самі вхідні двері трохи розширені. Що стосується меблів, то вони невеличкі по висоті та мають додаткові ручки, щоб зручно було користуватися.

Ще одне неймовірне враження – це столик для сповивання, який стоїть в службовому приміщенні. Ви таке десь бачили? А коли я узнала, що в бібліотеці підлога з підігрівом, то моєму подиву не було межі. Тому після цього наявністю доступної для всіх користувачів кухні мене вже не здивуєш.

Фонди сенсотеки мають книги, що надруковані шрифтом Брайля, електроний збільшувач для читання книг для слабозорих людей, принтер шрифтом Брайля, а також другу озвучену клавіатуру до комп’ютера.

Сьогодні на базі Сенсотеки відбуваються інклюзивні заняття з англійської мови для учнів спеціалізованої школи-інтернату для сліпих дітей №100 та зрячих дітей, а також творчі майстер-класи, літературні вечори, перегляди фільмів з тифлоперекладом. Також проводиться арт-терапія, мистецькі інклюзивні майстер-класи та свята, тренінги та семінари. Це стало місце, де усі чуття мають значення.

На одне з таких закладів я випадково потрапила. В цей день було чергове заняття у рамках театру тіней спільно з дітьми з аутизмом. Було дуже цікаво за цим стежити. Якщо ви думаєте, що це визиває жалібне видовище, то ви не праві. Треба бачити як діти змінюються, їх обличчя стають щасливими і дивитись на них одне задоволення.

Кожна бібліотека має свою харизму, свою концепцію до відповідного району чи відповідної аудиторії. І сенсотека не виняток.

«Не було б бібліотеки – не було нічого», – говорять люди, що приходять сюди. Для багатьох вона стала крапкою відліку, від якої вони йдуть далі: читають, вчаться, проводять своє дозвілля, спілкуються з цікавими людьми,  розкривають таланти, втілюють свої ідеї в життя, одним словом, інтегруються у суспільство. Тому бажаємо і читачам і співробітникам цього унікального закладу бути разом як можна довше, різноманітного, творчого спільного життя та успіхів в такої необхідної та важливої справі.