Перейти до основного вмісту

Місяць: Березень 2023

МИ БУДИМО ДОВГО ТА ЩАСЛИВО ЖИТИ

Інтерв’ю з в.о. директора та головним художником Театру для дітей та юнацтва Аркадієм Чадовим

Аркадію, Ви належите до тих, хто не вірив, що війна почнеться чи були впевнені, що війна буде?

Останнім часом у мене завжди були роздуми на цю тему. Напередодні війни я розмовляв із режисером нашого театру з цього приводу і він мене запевнив, що все буде гаразд, що війни не буде. Я не вірив у те, що війна почнеться. 24 лютого дружина розбудила мене о 4 ранку. Я спитав:
— Що сталося?
— Війна, — відповіла вона.
— Та ні, не може такого бути, лягай спати. Але досипати нам вже не довелося. Усередині було здивування: як же так, чому сусідня Росія напала на нашу країну.

Хто в цей момент очолював театр і, загалом, як розвивалися події?

Питання про моє призначення на посаду виконувача обов’язків директора театру розглядалося ще до початку війни. Я став виконувачем обов’язків після від’їзду за кордон колишнього директора театру Тетяни Володимирівни. Вона поїхала з трирічною дитиною, у якої виникли проблеми зі здоров’ям. А вже остаточне офіційне рішення про моє призначення на цю посаду було ухвалене у вересні 2022 року.
Але ще задовго до цього мені вже телефонували для розв’язання питань, пов’язаних з театром. Так, одного разу, зателефонувала міська влада і сказала, що необхідно провести захід для дітей, які перебували в метро. Я обдзвонив усіх наших акторів. Приїхали навіть і ті, хто мешкав тоді у харківській області. Десь із травня місяця театр почав виїжджати у метро та активно показувати там спектаклі для дітей.
Було організовано команду, яка виїжджала і в інші місця. Ми грали і в школах, і в басейнах, спортзалах, метро, укриттях та у справжніх бомбосховищах. У цій діяльності ми об’єдналися з багатьма волонтерськими організаціями. Визначившись по всіх питаннях, театр організував процес постійного показу вистав для дітей.
З часом вийшли на ТЦ «Нікольский», де можна було розмістити до 500 дітей. Було видно, як багато лишилося дітей у місті і нас це втішило. Я зрозумів, що ми дуже потрібні. Після заходу ми завжди запрошували дітей ще приходити на наші спектаклі. Діти були дуже задоволені. Також команда виїжджала і до Харківської області: у смт. Хорошево, Дергачі, Циркуни. Адже зіграти спектакль – це не просто. Це світло, декорації, сцени непристосовані, відсутність транспорту. У грудні ми зіграли 17 вистав.У січні ми мали 15 вистав. Діти із задоволенням приходили на спектаклі, і ми щоразу думали – невже ми не всім показали. Мабуть не всім, бо вони приходили та приходили.
До себе в театр ми поки що запросити не можемо. У нас під час бомбардування вилетіли з віконних рам практично всі шибки. Вони забиті фанерою. Щоб провести репетицію, потрібно увімкнути світло та опалення. Вмикати світло ми не можемо, тому що театр зараз не заробляє, тому нездатний оплачувати комунальні платежі. На жаль, «Харенерго» наполягають на постійній оплаті та на поступки нам не йдуть. Місто допомогло нам тим, що списало наші борги по воді. А за світло нам навіть пеню призначають.

Ви щось нове у собі відкрили за час війни?

Я завжди працював для людей і намагався щось робити для них, забуваючи про себе. Я відкрив не у собі, а про людей. Я побачив, як люди можуть змінюватися під час війни. Про себе можу сказати, що вчився одночасно вести кілька процесів. До питань театру додалася й інша діяльність, бо я ще голова одного ОСББ у місті Харкові. Після бомбардувань люди мені телефонували і просили допомогти дах відремонтувати, вікна вставити, допомогти їм у ситуації, що склалася. Я крутився як міг, адже вони мені довіряли. З роботи приходжу додому та знову на роботу. У мене три щоденники, де я записую, що мені потрібно зробити завтра, післязавтра і таке інше. Для себе не знаходжу часу, щоби творчо попрацювати. Але тут на допомогу приходять мої студенти з мистецького коледжу. Наразі триває період підготовки дипломних робіт. Поринаю у п’єси та читаю їх, щоб підготуватися до прийому іспиту. Творчий процес має тривати, бо його ніхто не скасовував.

Чи були люди, організації, які вас підтримували?

По-перше, це моя мама і дружина, які дуже сильно підтримували мене. Я у мами питав: «Мамо, що відбувається? В чому справа? Ти вже пережила одну війну і раптом знову війна?» Вона мені казала: « Ти не хвилюйся, нас бомбити не будуть». Нас бомбардували, але вона завжди мене намагалася заспокоїти, надихнути й налаштувати на краще. Підтримували волонтери, до яких ми зверталися, і вони давали нам транспорт для пересування; підтримувала голова Немишлянської районної адміністрації, де я мешкаю. Ми разом привозили продукти людям, збирали гуманітарну допомогу, формували пакети та розвозили їх районами області. Там і досі допомагають.

Що ще змінилося у вашому житті?

Я прокидаюся вранці і засинаю зі словами самому собі: « Вставай, адже ти директор. І тобі необхідно підняти на важливі справи себе і весь театр». Потрібно ставити плани, їх виконати, щоб люди вірили і в тебе, і в себе, і в творчість. Щоб вони розуміли, що ти працюєш, вони працюють, театр не стоїть на місці, що все розвивається, що мають бути нові вистави. Додалося додаткових турбот, питань. Зменшилися хвилини відпочинку та сну.

А де ваша точка опори? Вона всередині чи зовні?

Моя точка опори в людях: з одного боку – це мої близькі та рідні, з іншого – це колектив театру.
Колектив мене підтримав, адже всі мене добре знають багато років. Я іноді їм кажу: «Я тимчасово», а вони мені – «говори, говори…» Я їм пропоную разом думати про вистави, про наше майбутнє, одне слово — як жити далі. Їм хочеться творити, вони багато пропонують того, що вони хотіли б зробити. Активно до всього підходять. Виступають і як режисери, і як балетмейстри, і реквізитори, і костюмери. Усі готові робити та роблять.
Що стосується родини. Нас у родині семеро. Ми зібралися всі разом, поговорили та вирішили, що якщо ми поїдемо, то просто втратимо зв’язок один з одним. Якщо ми залишимося, то будемо опорою одне для одного, підтримуватимемо одне одного і довго та щасливо житимемо.
Якби ми поїхали, то мої діти подорослішали б дуже швидко, а ми постаріли б. А так ми всі разом. Вчора разом із онукою гуляли містом. Це так чудово! Ще моя мама жива, все мене молодим вважає. А мені вже наступного року на пенсію.

Що сталося із вашим колективом, як він трансформувався зараз?

Молоді співробітники театру поїхали на початку війни, побоюючись за своїх маленьких діточок. Семеро з них залишилися за кордоном, вісім – у Західній Україні, проте п’ятнадцатеро акторів — це стабільна група. Деякі актори влаштувалися до інших театрів на півставки. Ті, хто за кордон поїхали, знайшли іншу професію. Хтось фітнес веде у спортивному клубі, хтось викладає, хтось веде театральні студії. Гарну освіту плюс творчий потенціал вони віддають туди, де мешкають.

Які у театру творчі плани на найближчий час?

Театр завжди ставив вистави для маленьких дітей, підлітків, старшокласників, молоді. Брав відповідні теми — шкільні, студентські, молодіжні. І завжди це торкало глядача. У той же час театр завжди показував казки для найменших, навіть для дітей до трьох років. Пропоную повернутися до цього: до казок, до цікавих творів, які підносять дух, формують особистість і таке інше. Треба зробити два напрямки: театр казки та театр для молоді. Для нашої молоді потрібен позитивний герой. Вони зараз не мають героя, на якого хотіли б рівнятися. Театр має показувати героїчну особистість, особистість, на яку хотілося б бути схожими. Особистість як приклад для наслідування, і я хочу бути таким. Цю позицію театр трохи втратив. Потрібно виховувати людину справедливу, чесну, сильну, людину майбутнього, яка потім могла б виховувати вже свою родину, своїх дітей, Ця наступність поколінь має залишатися завжди.
До нового року ми зробили постановку за казкою братів Грімм «Як хоробрий кравець свій страх шукав» і показали його в багатьох місцях. Потім зробили виставу, що присвячена Святому Миколаю, і зараз режисер Олександр Миколайович Драчов бере в роботу українські народні казки. Вистава буде зроблена для невеликої кількості акторів, для різних майданчиків, щоб легко було пересуватися, але для великої аудиторії.

Дуже дякую Аркадій за інтерв’ю. Співробітники бібліотеки також вітають Вас з Почесною грамотою виконавчого комітету Харківської міської ради, яку днями вручив вам мер міста Ігор Терехов з нагоди Міжнародного дня театру.
Бажаємо здійснити всі свої заповітні плани та мрії, доброго робочого настрою, здоров’я та руху вперед, не дивлячись ні на що. Дякуємо Вам!

Інтерв’ю записала гол. бібліотекар ХСМТБ Онопрієнко Т.В.

ПРО ЩО МАЛЮЮТЬ ДІТИ. XXV ФЕСТИВАЛЬ ОБРАЗОТВОРЧОСТІ «ВЕСНА РАДІСТЬ СВІТЛО» ВІДКРИВСЯ У ХАРКОВІ

Дитина малює з самого маличку. І це гарно. Це можуть бути так званні «каракулі», але для неї це вже досягнення. Можливість проявити свою фантазію на будь-яку тему, відобразити своє уявлення про світ, починаючи з зображення сонечка до ідеалів дружби, миру та добра.
Вже XXV ювілейний раз у Харкові проходить Фестиваль образотворчості «Весна Радість Світло», який саме про це – творчу реалізацію особистості, скільки б їй не було років і який би не був зараз час. Бо творчість має право на існування і сьогодні, тим більше сьогодні, коли йде війна і гремлять вибухи.
Організатори Фестивалю – громадська організація «Психокультура», Харківська державна академія дизайну і мистецтв, Харківська спеціалізована музично-театральна бібліотека за підтримкою Департаменту культури Харківської міської ради.
Історична довідка:
Фестиваль почав свою історію з 1999 року. За час проведення у Фестивалі взяли участь близько 3500 осіб і 30 організацій Харкова і області, а також гості з України, Росії, Китаю, Малайзії, США. Його мета – залучення молодого покоління до Краси через різні види та форми творчого самовиразу і підтримки суспільством юних обдарувань.

В цей рік відбір малюнків проходив у режимі онлайн. Серед учасників – діти різних вікових груп. Було відібрано більше 100 малюнків харків’ян, а також гостей з Великобританії, Вірменії та Франції.
Як підсумок – фестивальна виставка під назвою «Мир у кожну оселю», що за традицією відкрилася 24 березня 2023 року в Харківській спеціалізованій музично-театральній бібліотеці.

Наталья Черненко, 14 років, учасниця конкурсу:
«Я займаюсь малюванням вже 2 роки. Мій педагог Наталля Гаврилівна Лавриненко. Я їй дуже вдячна за процес навчання. Малюю весь вільний час, отримую задоволення, мені дуже це сподобається. Люблю живопис. В основному малюю краєвиди. Цей конкурс для мене дуже важливий. Щорічно в ньому приймаю участь. Дякую за це!»
Коли у бібліотеці розглядаєш ці малюнки, то бачиш, що вони різні, але їх об’єднує внутрішня радість та світло . Всередині стає тепло, а на обличчі з’являється посмішка. Нехай малюнок ще не досконалий, але він має сенс, що є важливим у розвитку дитини.
Маленькі художники бачать все, що відбувається навколо та переносять це на свої роботи. Але треба ще у малюнку роздивитися і саму дитину та зрозуміти, про що вона думала, коли малювала, що хотіла сказати. Учні різноманітність фарб, звуків, запахів переносять на папір. Вони грають і в цьому їм допомагають їх наставники, надихають, підтримують. Говорять, як треба малювати, і одночасно дозволяють дитині виявляти у живописі свою фантазію.
Виставка чекає на Вас!

«МЕНІ ПОЩАСТИЛО В АКТОРСЬКІЙ ДОЛІ…»

Наталія Рибка-Пархоменко – актриса Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Заслужена артистка України.

Закінчила Харківський університет мистецтв імені І.П. Котляревського (2000р.)

Протягом 20002006 рр. – актриса Харківського театру «P. S.» та Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка.

З 2006 року – актриса Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса.

Співачка, музикант гурту «KURBASY».

У 2004–2006 рр. викладала акторську майстерність у Харківському університеті мистецтв ім. І.П. Котляревського.

 З 2006 року актриса театру імені Леся Курбаса.

Отримала нагороду за найкращу жіночу роль на фестивалі «Театрон» (Харків, 2006). Учасниця міжнародних театральних фестивалів «Сцена людства», «Золотий лев», «Час театру», Тижня сучасної драматургії (Україна), театральних зустрічей «INNOVICA» (Польща).

Наталія, я знаю що Ви родом з Харкова. Чи згадуєте місто?

Звісно! Я не те щоб згадую, я весь час з містом в середині себе живу, бо в мене там батько. В Харкові я народилася та жила до 26 років. Після закінчення школи поступила в Харківський університет мистецтв ім. І.П. Котляревського на відділення «Актор драматичного театру і кіно». Там отримала професію. В Харкові друзі моєї юності, там моя родина. Тому Харків зі мною весь час. Зараз під час війни у місті знаходиться мій батько, а брат воює на донецькому напрямку.

Які міста в Харкові Ви пам’ятаєте, що зігрівають вам серце?

Найбільше я любила гуляти по вуличкам міста, особливо там, де знаходився наш інститут. Це вулиця Чернишевського, 79 і все що поряд. У Харкові дуже багато парків. Мені завжди подобався  чудовий, зелений сад Шевченко та старий центр міста. Я зараз вам говорю, а в мене візуально спливають всі ці картини, особливо літня та весняна зелена пора. Я це люблю!

З чим був повязаний переїзд у Львів?

Коли я закінчила університет, то стала працювати в маленькому театрі у режисера Степана Пасічника «Р.S.». Так сталося, що разом зі Степаном та Світланою Пасічник ми привезли до театру Леся Курбаса у Львів виставу за творами Ліни Костенко та Олени Телеги «Горохове плем’я». Це був дуже знаковий для мене вечір. Після нього до мене в гримерку зайшов режисер театру Володимир Кучинський і сказав: «Чи не хотіла б ти переїхати і працювати в нашому театрі?» Я людина, яка не приймає швидких рішень. Мені знадобилося ще три роки, щоб наважитися і зробити цей крок, про який я не пожаліла жодного разу. В 26 років я переїхала до Львова, щоб працювати в театрі ім. Леся Курбаса. Мої батьки не хотіли відпускати мене  у інше місто. Тато сказав: « Побудеш трошки і повернешся». Але чим більше я тут знаходилась, тим більше мені подобалось. Я дуже люблю Львів і відчуваю себе на своєму місті.

Я подивилась репертуар театру  і побачила, що ви актриса, яка затребувана майже в кожної виставі. А чи є роль, яку Ви хотіли би зіграти?

Мені справді пощастило в акторській долі.  Я улюблена артистка. Коли я сюди прийшла з самого початку, то отримала від Володимира Кучинського багато хороших великих ролей. І часто це були ролі на виріст. Бо ви знаєте, що вистави театру є філософськими, складними. І тебе щастить, коли дають не маленьку роль, а велику і я з цими ролями виростала. В мене цей голод – він заповнений.

Яку роль я хотіла би зіграти? Я кажу, що найбільшу роль яку я хотіла би зіграти – це роль Наталії Рибки-Пархоменко, щоб чітко зрозуміти, так хто ж така Наталія Рибка-Пархоменко, де їй треба жити, що їй робити, щоб вона була щасливою? Я вважаю, що театр – це один із засобів до щастя. Але є дуже багато речей інших: мандрівки, спілкування з дітьми, музичні проєкти, фінанси, чоловіки та ще багато чого.

Що вас надихає у Львові?

Найбільше натхнення для мене – це музика. Народна музика. І саме Львів мені нагадав про музику, дав зрозуміти наскільки я її люблю. Я все життя, з маличку, мріяла співати. Пам’ятаю, коли мені було 5-6 років, мої бабуся і дідусь возили мене відпочивати на базу відпочинку у Вівчанський район (зараз стріляний, деокупований) і там була велика сцена, на якій я співала різні пісні. А у Львові саме середовище співуче. У театрі  багато співають, актори співучі, дівчата співучі, багато звучить музики різних народів світу.  Цей світ музики дав можливість мені розкритися, зрости і є також для мене великим натхненням.

Які вистави театру Леся Курбаса Ви вважаєте найсильнішими, особливо вражають вас?

Є такі складні філософськи вистави , які, як я вже казала, на виріст. Наприклад, «Благодарний Еродій» за філософським діалогом Григорія Сковороди. Так склалося, що ця вистава Володимира Кучинського дуже багато разів перероблялась. Вона дуже давня. В неї були різні варіанти акторів, різні склади і я була свідком всіх складів: переді мною, зі мною і тепер існує нова версія. Це дуже красива вистава. Вона складна, але вона для мене як вишенька на торті, як квінтесенція всіх думок про що фактично інші вистави. Вона про вдячність, про вдячність того життя, що нам подароване,  про вдячність до всього,  що нас оточує. Це так легко сказати, але так складно відчувати. Тому ця вистава одна з найглибших і найскладніших для мене. Але в театрі багато таких вистав глибоких, з великими складними  сенсами, тому що театр Леся Курбаса – це така територія, де простими шляхами ніколи не ходять.

Всі знають, що харківська театральна школа є найсильнішою. Чи згодні Ви з цим?

Цей напрямок у Харкові є доволі сильним. Я не вимірювалась з іншими театральними школами, але чітко знаю, що харківські майстри подарували мені школу, механізм праці. Я дуже багато часу приділяла технічним відпрацьовкам: чим більше ти повторюєш одну й ту ж річ, тим краще вона зазвучить, але до певного моменту. Харківська школа – це професійна база, досвід, навичка. Там тебе навчили як це робити.

Чи спілкуєтесь Ви з харків’янами, підтримуєте творчі зв’язки з кимось?

Так, підтримую. В нас курс був такий зірковий. Це – Сергій Бабкін, Тетяна Міхіна, Ірина Волошина, Дмитро Петров. До війни ми бачилися в основному на теренах Facebook. А коли почалася війна, то, наприклад, з Дмитром ми телефонували, він був у Харкові. Ірина виїхала на гастролі до Берліну і там бачилися з нею.  З моєю викладачкою Любов’ю Євгенівною Шульгою переписуємося, вітала її з днем народження. Ці контакти не втрачаються.

Наталя, пам’ятаєте своїх харківських майстрів,  викладачів акторської майстерності, сценічної мови, інших?

Пам’ятаю, звісно. Любов Євгенівна Шульга доволі довго викладала в університеті. Вона ще багато курсів випустила після нас. Михайло Іванович Тягнієнко, засл. артист України. Він був актором Харківського академічного драматичного театру ім. А. С. Пушкіна. Теж був моїм вчителем і дуже знакова для мене людина. Галина Михайлівна Московченко – Милюченко, викладачка з сценічної мови на ляльковому курсі, допомогала мені поступити до інституту.

Наталія, як проводите вільний час?

В вільний час дуже люблю ходити  в лазню з компанією дівчат, на масаж і ще кудись їхати автомобілем. Це переключає й розслабляє.

Де у Львові любити ходити на каву?

Я багато випила  кави в різних локаціях Львова. Але зараз в мене є два улюблених міста. Це кофейня «SHoko» на вулиці Леся Курбаса та «Світ кави» на Площа Ринку.

Ваші побажання харківянам

Харків  дуже сильне місто. Місто сильних, інтелектуальних людей і студентства у тому числі. Місто відкритого серця. Харків відрізняється тим, що місто довго і швидко комунікує. Коли я переїхала з Харкова у Львів, то всі казали: «О, вона з Харкова і це відчувається». Сама природа в Харкові зробила нас іншими. І мене здається, що завжди треба використовувати таку барву харківську в житті. Харків називають залізобетонним і це правда, тому що харків’яни так мужньо проявляють себе у час війни. Бажаю триматися, не дивлячись ні на що, незламності, терпіння та великої віри в перемогу. І ми побачимо, що коли закінчиться війна, місто розквітне ще крутіше, ніж  було. Воно стане другим Нью-Йорком, Парижем, Лондоном чи Сіднеєм. Мирного неба та безмежного усім щастя та спокою!

Інтерв’ю підготувала головний бібліотекар ХСМТБ ім. К.С. Станіславського Тетяна Онопрієнко

АДРЕСА БІБЛІОТЕКИ

м.Харків, пров.Інженерний, 1-А, Станція метро «Наукова»

ТЕЛЕФОНИ ДЛЯ ДОВІДОК

  • Нотно-музичний відділ +380 (57) 7021851
  • Довідково-бібліографічний відділ +380 (57) 7021849
  • Відділ мистецтв і художньої літератури +380 (57) 7021849
  • Відділ рідкісних видань та рукописів +380 (57) 7021849

БІБЛІОТЕКА ПРАЦЮЄ

  • Вівторок-субота - 10.00-17.00
  • Понеділок, неділя - вихідний
  • В графіку роботи можливі зміни з технічних причин