МИ БУДИМО ДОВГО ТА ЩАСЛИВО ЖИТИ
Інтерв’ю з в.о. директора та головним художником Театру для дітей та юнацтва Аркадієм Чадовим
Аркадію, Ви належите до тих, хто не вірив, що війна почнеться чи були впевнені, що війна буде?
Останнім часом у мене завжди були роздуми на цю тему. Напередодні війни я розмовляв із режисером нашого театру з цього приводу і він мене запевнив, що все буде гаразд, що війни не буде. Я не вірив у те, що війна почнеться. 24 лютого дружина розбудила мене о 4 ранку. Я спитав:
— Що сталося?
— Війна, — відповіла вона.
— Та ні, не може такого бути, лягай спати. Але досипати нам вже не довелося. Усередині було здивування: як же так, чому сусідня Росія напала на нашу країну.
Хто в цей момент очолював театр і, загалом, як розвивалися події?
Питання про моє призначення на посаду виконувача обов’язків директора театру розглядалося ще до початку війни. Я став виконувачем обов’язків після від’їзду за кордон колишнього директора театру Тетяни Володимирівни. Вона поїхала з трирічною дитиною, у якої виникли проблеми зі здоров’ям. А вже остаточне офіційне рішення про моє призначення на цю посаду було ухвалене у вересні 2022 року.
Але ще задовго до цього мені вже телефонували для розв’язання питань, пов’язаних з театром. Так, одного разу, зателефонувала міська влада і сказала, що необхідно провести захід для дітей, які перебували в метро. Я обдзвонив усіх наших акторів. Приїхали навіть і ті, хто мешкав тоді у харківській області. Десь із травня місяця театр почав виїжджати у метро та активно показувати там спектаклі для дітей.
Було організовано команду, яка виїжджала і в інші місця. Ми грали і в школах, і в басейнах, спортзалах, метро, укриттях та у справжніх бомбосховищах. У цій діяльності ми об’єдналися з багатьма волонтерськими організаціями. Визначившись по всіх питаннях, театр організував процес постійного показу вистав для дітей.
З часом вийшли на ТЦ «Нікольский», де можна було розмістити до 500 дітей. Було видно, як багато лишилося дітей у місті і нас це втішило. Я зрозумів, що ми дуже потрібні. Після заходу ми завжди запрошували дітей ще приходити на наші спектаклі. Діти були дуже задоволені. Також команда виїжджала і до Харківської області: у смт. Хорошево, Дергачі, Циркуни. Адже зіграти спектакль – це не просто. Це світло, декорації, сцени непристосовані, відсутність транспорту. У грудні ми зіграли 17 вистав.У січні ми мали 15 вистав. Діти із задоволенням приходили на спектаклі, і ми щоразу думали – невже ми не всім показали. Мабуть не всім, бо вони приходили та приходили.
До себе в театр ми поки що запросити не можемо. У нас під час бомбардування вилетіли з віконних рам практично всі шибки. Вони забиті фанерою. Щоб провести репетицію, потрібно увімкнути світло та опалення. Вмикати світло ми не можемо, тому що театр зараз не заробляє, тому нездатний оплачувати комунальні платежі. На жаль, «Харенерго» наполягають на постійній оплаті та на поступки нам не йдуть. Місто допомогло нам тим, що списало наші борги по воді. А за світло нам навіть пеню призначають.
Ви щось нове у собі відкрили за час війни?
Я завжди працював для людей і намагався щось робити для них, забуваючи про себе. Я відкрив не у собі, а про людей. Я побачив, як люди можуть змінюватися під час війни. Про себе можу сказати, що вчився одночасно вести кілька процесів. До питань театру додалася й інша діяльність, бо я ще голова одного ОСББ у місті Харкові. Після бомбардувань люди мені телефонували і просили допомогти дах відремонтувати, вікна вставити, допомогти їм у ситуації, що склалася. Я крутився як міг, адже вони мені довіряли. З роботи приходжу додому та знову на роботу. У мене три щоденники, де я записую, що мені потрібно зробити завтра, післязавтра і таке інше. Для себе не знаходжу часу, щоби творчо попрацювати. Але тут на допомогу приходять мої студенти з мистецького коледжу. Наразі триває період підготовки дипломних робіт. Поринаю у п’єси та читаю їх, щоб підготуватися до прийому іспиту. Творчий процес має тривати, бо його ніхто не скасовував.
Чи були люди, організації, які вас підтримували?
По-перше, це моя мама і дружина, які дуже сильно підтримували мене. Я у мами питав: «Мамо, що відбувається? В чому справа? Ти вже пережила одну війну і раптом знову війна?» Вона мені казала: « Ти не хвилюйся, нас бомбити не будуть». Нас бомбардували, але вона завжди мене намагалася заспокоїти, надихнути й налаштувати на краще. Підтримували волонтери, до яких ми зверталися, і вони давали нам транспорт для пересування; підтримувала голова Немишлянської районної адміністрації, де я мешкаю. Ми разом привозили продукти людям, збирали гуманітарну допомогу, формували пакети та розвозили їх районами області. Там і досі допомагають.
Що ще змінилося у вашому житті?
Я прокидаюся вранці і засинаю зі словами самому собі: « Вставай, адже ти директор. І тобі необхідно підняти на важливі справи себе і весь театр». Потрібно ставити плани, їх виконати, щоб люди вірили і в тебе, і в себе, і в творчість. Щоб вони розуміли, що ти працюєш, вони працюють, театр не стоїть на місці, що все розвивається, що мають бути нові вистави. Додалося додаткових турбот, питань. Зменшилися хвилини відпочинку та сну.
А де ваша точка опори? Вона всередині чи зовні?
Моя точка опори в людях: з одного боку – це мої близькі та рідні, з іншого – це колектив театру.
Колектив мене підтримав, адже всі мене добре знають багато років. Я іноді їм кажу: «Я тимчасово», а вони мені – «говори, говори…» Я їм пропоную разом думати про вистави, про наше майбутнє, одне слово — як жити далі. Їм хочеться творити, вони багато пропонують того, що вони хотіли б зробити. Активно до всього підходять. Виступають і як режисери, і як балетмейстри, і реквізитори, і костюмери. Усі готові робити та роблять.
Що стосується родини. Нас у родині семеро. Ми зібралися всі разом, поговорили та вирішили, що якщо ми поїдемо, то просто втратимо зв’язок один з одним. Якщо ми залишимося, то будемо опорою одне для одного, підтримуватимемо одне одного і довго та щасливо житимемо.
Якби ми поїхали, то мої діти подорослішали б дуже швидко, а ми постаріли б. А так ми всі разом. Вчора разом із онукою гуляли містом. Це так чудово! Ще моя мама жива, все мене молодим вважає. А мені вже наступного року на пенсію.
Що сталося із вашим колективом, як він трансформувався зараз?
Молоді співробітники театру поїхали на початку війни, побоюючись за своїх маленьких діточок. Семеро з них залишилися за кордоном, вісім – у Західній Україні, проте п’ятнадцатеро акторів — це стабільна група. Деякі актори влаштувалися до інших театрів на півставки. Ті, хто за кордон поїхали, знайшли іншу професію. Хтось фітнес веде у спортивному клубі, хтось викладає, хтось веде театральні студії. Гарну освіту плюс творчий потенціал вони віддають туди, де мешкають.
Які у театру творчі плани на найближчий час?
Театр завжди ставив вистави для маленьких дітей, підлітків, старшокласників, молоді. Брав відповідні теми — шкільні, студентські, молодіжні. І завжди це торкало глядача. У той же час театр завжди показував казки для найменших, навіть для дітей до трьох років. Пропоную повернутися до цього: до казок, до цікавих творів, які підносять дух, формують особистість і таке інше. Треба зробити два напрямки: театр казки та театр для молоді. Для нашої молоді потрібен позитивний герой. Вони зараз не мають героя, на якого хотіли б рівнятися. Театр має показувати героїчну особистість, особистість, на яку хотілося б бути схожими. Особистість як приклад для наслідування, і я хочу бути таким. Цю позицію театр трохи втратив. Потрібно виховувати людину справедливу, чесну, сильну, людину майбутнього, яка потім могла б виховувати вже свою родину, своїх дітей, Ця наступність поколінь має залишатися завжди.
До нового року ми зробили постановку за казкою братів Грімм «Як хоробрий кравець свій страх шукав» і показали його в багатьох місцях. Потім зробили виставу, що присвячена Святому Миколаю, і зараз режисер Олександр Миколайович Драчов бере в роботу українські народні казки. Вистава буде зроблена для невеликої кількості акторів, для різних майданчиків, щоб легко було пересуватися, але для великої аудиторії.
Дуже дякую Аркадій за інтерв’ю. Співробітники бібліотеки також вітають Вас з Почесною грамотою виконавчого комітету Харківської міської ради, яку днями вручив вам мер міста Ігор Терехов з нагоди Міжнародного дня театру.
Бажаємо здійснити всі свої заповітні плани та мрії, доброго робочого настрою, здоров’я та руху вперед, не дивлячись ні на що. Дякуємо Вам!
Інтерв’ю записала гол. бібліотекар ХСМТБ Онопрієнко Т.В.
