Наталія Рибка-Пархоменко – актриса Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса. Заслужена артистка України.

Закінчила Харківський університет мистецтв імені І.П. Котляревського (2000р.)

Протягом 20002006 рр. – актриса Харківського театру «P. S.» та Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т.Г. Шевченка.

З 2006 року – актриса Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса.

Співачка, музикант гурту «KURBASY».

У 2004–2006 рр. викладала акторську майстерність у Харківському університеті мистецтв ім. І.П. Котляревського.

 З 2006 року актриса театру імені Леся Курбаса.

Отримала нагороду за найкращу жіночу роль на фестивалі «Театрон» (Харків, 2006). Учасниця міжнародних театральних фестивалів «Сцена людства», «Золотий лев», «Час театру», Тижня сучасної драматургії (Україна), театральних зустрічей «INNOVICA» (Польща).

Наталія, я знаю що Ви родом з Харкова. Чи згадуєте місто?

Звісно! Я не те щоб згадую, я весь час з містом в середині себе живу, бо в мене там батько. В Харкові я народилася та жила до 26 років. Після закінчення школи поступила в Харківський університет мистецтв ім. І.П. Котляревського на відділення «Актор драматичного театру і кіно». Там отримала професію. В Харкові друзі моєї юності, там моя родина. Тому Харків зі мною весь час. Зараз під час війни у місті знаходиться мій батько, а брат воює на донецькому напрямку.

Які міста в Харкові Ви пам’ятаєте, що зігрівають вам серце?

Найбільше я любила гуляти по вуличкам міста, особливо там, де знаходився наш інститут. Це вулиця Чернишевського, 79 і все що поряд. У Харкові дуже багато парків. Мені завжди подобався  чудовий, зелений сад Шевченко та старий центр міста. Я зараз вам говорю, а в мене візуально спливають всі ці картини, особливо літня та весняна зелена пора. Я це люблю!

З чим був повязаний переїзд у Львів?

Коли я закінчила університет, то стала працювати в маленькому театрі у режисера Степана Пасічника «Р.S.». Так сталося, що разом зі Степаном та Світланою Пасічник ми привезли до театру Леся Курбаса у Львів виставу за творами Ліни Костенко та Олени Телеги «Горохове плем’я». Це був дуже знаковий для мене вечір. Після нього до мене в гримерку зайшов режисер театру Володимир Кучинський і сказав: «Чи не хотіла б ти переїхати і працювати в нашому театрі?» Я людина, яка не приймає швидких рішень. Мені знадобилося ще три роки, щоб наважитися і зробити цей крок, про який я не пожаліла жодного разу. В 26 років я переїхала до Львова, щоб працювати в театрі ім. Леся Курбаса. Мої батьки не хотіли відпускати мене  у інше місто. Тато сказав: « Побудеш трошки і повернешся». Але чим більше я тут знаходилась, тим більше мені подобалось. Я дуже люблю Львів і відчуваю себе на своєму місті.

Я подивилась репертуар театру  і побачила, що ви актриса, яка затребувана майже в кожної виставі. А чи є роль, яку Ви хотіли би зіграти?

Мені справді пощастило в акторській долі.  Я улюблена артистка. Коли я сюди прийшла з самого початку, то отримала від Володимира Кучинського багато хороших великих ролей. І часто це були ролі на виріст. Бо ви знаєте, що вистави театру є філософськими, складними. І тебе щастить, коли дають не маленьку роль, а велику і я з цими ролями виростала. В мене цей голод – він заповнений.

Яку роль я хотіла би зіграти? Я кажу, що найбільшу роль яку я хотіла би зіграти – це роль Наталії Рибки-Пархоменко, щоб чітко зрозуміти, так хто ж така Наталія Рибка-Пархоменко, де їй треба жити, що їй робити, щоб вона була щасливою? Я вважаю, що театр – це один із засобів до щастя. Але є дуже багато речей інших: мандрівки, спілкування з дітьми, музичні проєкти, фінанси, чоловіки та ще багато чого.

Що вас надихає у Львові?

Найбільше натхнення для мене – це музика. Народна музика. І саме Львів мені нагадав про музику, дав зрозуміти наскільки я її люблю. Я все життя, з маличку, мріяла співати. Пам’ятаю, коли мені було 5-6 років, мої бабуся і дідусь возили мене відпочивати на базу відпочинку у Вівчанський район (зараз стріляний, деокупований) і там була велика сцена, на якій я співала різні пісні. А у Львові саме середовище співуче. У театрі  багато співають, актори співучі, дівчата співучі, багато звучить музики різних народів світу.  Цей світ музики дав можливість мені розкритися, зрости і є також для мене великим натхненням.

Які вистави театру Леся Курбаса Ви вважаєте найсильнішими, особливо вражають вас?

Є такі складні філософськи вистави , які, як я вже казала, на виріст. Наприклад, «Благодарний Еродій» за філософським діалогом Григорія Сковороди. Так склалося, що ця вистава Володимира Кучинського дуже багато разів перероблялась. Вона дуже давня. В неї були різні варіанти акторів, різні склади і я була свідком всіх складів: переді мною, зі мною і тепер існує нова версія. Це дуже красива вистава. Вона складна, але вона для мене як вишенька на торті, як квінтесенція всіх думок про що фактично інші вистави. Вона про вдячність, про вдячність того життя, що нам подароване,  про вдячність до всього,  що нас оточує. Це так легко сказати, але так складно відчувати. Тому ця вистава одна з найглибших і найскладніших для мене. Але в театрі багато таких вистав глибоких, з великими складними  сенсами, тому що театр Леся Курбаса – це така територія, де простими шляхами ніколи не ходять.

Всі знають, що харківська театральна школа є найсильнішою. Чи згодні Ви з цим?

Цей напрямок у Харкові є доволі сильним. Я не вимірювалась з іншими театральними школами, але чітко знаю, що харківські майстри подарували мені школу, механізм праці. Я дуже багато часу приділяла технічним відпрацьовкам: чим більше ти повторюєш одну й ту ж річ, тим краще вона зазвучить, але до певного моменту. Харківська школа – це професійна база, досвід, навичка. Там тебе навчили як це робити.

Чи спілкуєтесь Ви з харків’янами, підтримуєте творчі зв’язки з кимось?

Так, підтримую. В нас курс був такий зірковий. Це – Сергій Бабкін, Тетяна Міхіна, Ірина Волошина, Дмитро Петров. До війни ми бачилися в основному на теренах Facebook. А коли почалася війна, то, наприклад, з Дмитром ми телефонували, він був у Харкові. Ірина виїхала на гастролі до Берліну і там бачилися з нею.  З моєю викладачкою Любов’ю Євгенівною Шульгою переписуємося, вітала її з днем народження. Ці контакти не втрачаються.

Наталя, пам’ятаєте своїх харківських майстрів,  викладачів акторської майстерності, сценічної мови, інших?

Пам’ятаю, звісно. Любов Євгенівна Шульга доволі довго викладала в університеті. Вона ще багато курсів випустила після нас. Михайло Іванович Тягнієнко, засл. артист України. Він був актором Харківського академічного драматичного театру ім. А. С. Пушкіна. Теж був моїм вчителем і дуже знакова для мене людина. Галина Михайлівна Московченко – Милюченко, викладачка з сценічної мови на ляльковому курсі, допомогала мені поступити до інституту.

Наталія, як проводите вільний час?

В вільний час дуже люблю ходити  в лазню з компанією дівчат, на масаж і ще кудись їхати автомобілем. Це переключає й розслабляє.

Де у Львові любити ходити на каву?

Я багато випила  кави в різних локаціях Львова. Але зараз в мене є два улюблених міста. Це кофейня «SHoko» на вулиці Леся Курбаса та «Світ кави» на Площа Ринку.

Ваші побажання харківянам

Харків  дуже сильне місто. Місто сильних, інтелектуальних людей і студентства у тому числі. Місто відкритого серця. Харків відрізняється тим, що місто довго і швидко комунікує. Коли я переїхала з Харкова у Львів, то всі казали: «О, вона з Харкова і це відчувається». Сама природа в Харкові зробила нас іншими. І мене здається, що завжди треба використовувати таку барву харківську в житті. Харків називають залізобетонним і це правда, тому що харків’яни так мужньо проявляють себе у час війни. Бажаю триматися, не дивлячись ні на що, незламності, терпіння та великої віри в перемогу. І ми побачимо, що коли закінчиться війна, місто розквітне ще крутіше, ніж  було. Воно стане другим Нью-Йорком, Парижем, Лондоном чи Сіднеєм. Мирного неба та безмежного усім щастя та спокою!

Інтерв’ю підготувала головний бібліотекар ХСМТБ ім. К.С. Станіславського Тетяна Онопрієнко